Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
поблизу Бразилії,
що дедалі нагромаджуються.
Дорога була нерівною. Пустився дощ. Метрів за двісті-триста я помітив вогник. То була якась оселя — приземкувата й прямокутна, оточена деревами. Двері, на яких не було замка, відчинив такий височенний чолов’яга, що я мало не перелякався. Він був у сірому вбранні. Мені здалося, він на когось чекає.
Ми ввійшли до довгої кімнати з дерев’яними стінами. Зі стелі звисала лампа, розливаючи жовтаве світло. Стіл, як на мене, мав трохи дивний вигляд. На ньому я завважив піскового годинника, а ще якусь металеву гравюру. Чоловік показав мені на один зі стільців.
Я спробував різні мови, аби порозумітися з ним, але марно. Коли господар нарешті заговорив, виявилось, що він розмовляє латиною. Я спробував зібрати до купи всі свої знання з латини й приготувався до розмови.
— Судячи з одягу, — мовив він, — ти — прибулець з іншого століття. Розмаїття мов сприяло існуванню різноманітних народів і навіть війнам. Земля повернулася до латини. Дехто побоюється, що цю мову знову чекає занепад і перехід на французьку, лімузенський діалект провансальської мови або пап’яменто[105]. Але найближчим часом це їй не загрожує. А втім, мене не обходить те, що було й що буде.
Я промовчав, а він повів далі:
— Якщо тобі не бридко дивитися, як хтось їсть, можеш скласти мені товариство.
Я зрозумів, що він помітив моє вагання, і погодився.
Ми перетнули коридор, що вів до невеличкої кухні, де все начиння було з якогось металу. Потім повернулися до кімнати, несучи на таці вечерю: кукурудзяні пластівці, гроно винограду, якісь невідомі плоди, смак яких нагадав мені інжир, і великий глек із водою. Хліба, схоже, не було. Мій господар мав, наче різьблені, риси й виразні очі. Я повік не забуду цього суворого блідого обличчя, якого вже ніколи не побачу. Говорячи, він не жестикулював.
Необхідність розмовляти латиною стримувала мене, але зрештою я проказав:
— Тебе не дивує моя несподівана поява?
— Ні, — відповів він, — такі відвідини трапляються з віку на вік, але тривають вони недовго, щонайпізніше завтра ти вже будеш удома.
Він говорив так упевнено, що це додало упевненості й мені. І я вирішив, що пора відрекомендуватись.
— Мене звуть Еудоро Асеведо. Я народився тисяча вісімсот дев’яносто сьомого року в місті, що зветься Буенос-Айресом. Мені вже сімдесят. Я викладаю англійську та американську літератури, а ще пишу фантастичні оповідання.
— Мені доводилось без прикрості читати лише двоє фантастичних оповідань, — відказав він. — «Мандри капітана Лемюеля Гуллівера», які багато хто вважає достовірними, та «Суму теології»[106]. Однак облишмо факти. Вони нікого вже не цікавлять. Факти — просто вихідні точки для вигадок та роздумів. У школах нас вчать сумніватися і викладають мистецтво забуття. Передусім забуття всього особистого. Ми живемо в плинному часі, але намагаємось жити sub specie aeternitatis[107]. Від минулого нам лишаються деякі імена, які в мові зазвичай забуваються. Ми уникаємо непотрібних визначень. У нас немає хронології та історії. Немає й статистики. Ти назвав своє ім’я — Еудоро; не можу сказати тобі, як мене звуть, бо на мене кажуть «хтось».
— А як звали твого батька?
— Його ніяк не звали.
На одній зі стін я помітив полицю з книжками. Розгорнув навмання якийсь том; літери були чіткі й незрозумілі, написані від руки. Кутасті рядки нагадували мені рунічне письмо, а втім, ним користувалися тільки для написів. Я подумав, що люди майбутнього не лише вищі на зріст, але й більш вправні. Несамохіть я подивився на довгі тонкі пальці в чоловіка.
Він тим часом мовив:
— Зараз ти побачиш те, чого ніколи не бачив.
І обережно простягнув мені примірник «Утопії» Мора, надрукований 1518 року в Базелі; у книзі бракувало кількох сторінок і гравюр.
Я, трохи хизуючись, зауважив:
— Це — друкована книжка. Вдома я маю тисячі дві таких видань, хоч то й не такі дорогі стародруки.
Я вголос прочитав назву.
Чоловік засміявся.
— Ніхто не в змозі прочитати дві тисячі книжок. За чотири століття, що я живу, мені вдалося подужати не більше півдюжини. До того ж важливо не читати, а перечитувати. Книгодрукування, з яким нині покінчено, було однією з найбільших напастей для людини, бо через нього множилися до безкінечності непотрібні тексти.
— У моєму досить цікавому минулому переважали забобони, буцімто щодня відбуваються події, які соромно ігнорувати, — відказав я. — Планета була повна колективних примар: Канада, Бразилія, Швейцарське Конго[108], Спільний ринок. Майже ніхто не знав передісторію Платонових ідей, зате всі були в курсі найменших подробиць останнього з'їзду вчителів, неминучого розриву дипломатичних відносин і послань, якими обмінювалися президенти і які були написані секретарями секретарів у помірковано туманних висловах, властивих цьому жанру.
Все це люди читали, щоб невдовзі забути, бо за кілька годин нові банальності витісняли попередні. З усіх галузей найбільш публічною була, поза всяким сумнівом, політика. Бути послом чи міністром — ось доля маніяка, якого возили у довжелезному торохтливому лімузині в супроводі мотоциклів та бовдурів-охоронців і на якого скрізь чатували невситимі фоторепортери. «Тим послам і міністрам наче ноги повідтинали», — часто казала моя матір. Друковане слово й портрети зробилися реальнішими за будь-які речі. Лише те, що друкувалося, було справжнє. Esse est percipi («бути — це бути зображеним») стало принципом, способом і метою нашої своєрідної концепції світу. В тому минулому, де мені випало жити, люди були наївні: вони вірили, що крамниця справді гарна, бо так запевняв її власник. Часто траплялися крадіжки, хоча всі знали, що гроші не додають ні щастя, ні спокою.
— Гроші? — перепитав він. — Нині вже ніхто не зростає ні в бідності, що було б нестерпно, ні в розкошах, що було б надто банально. Кожен робить свою справу.
— Як рабини, — мовив я.
Він, здається, не зрозумів і повів далі:
— Немає й міст. Судячи з руїн міста Баїї Бланки, які я з цікавості дослідив, це — невелика втрата. Оскільки немає маєтності, то немає й права на успадкування. Коли людині виповнюється сто років, вона дорослішає і готова залишитися наодинці зі своєю самотністю. Вона вже зачала дитину.
— Дитину? — перепитав я.
— Так. Лише одну. Не слід збільшувати рід людський. Дехто вважає його знаряддям, за допомогою якого божество осягає Всесвіт, але ніхто не знає напевно, чи таке божество
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.