Читати книгу - "Диво - квіти, Олександр Гребьонкін"

Він глянув на неї своїми прозорими очима, його сиве волосся, немов перука, розвивалося за вітром.

- Ви не спите? - спитав він, поглядаючи на Хариту лукавим поглядом.

- Та ось, захотілося трохи почитати. І помилуватися природою – гріх сидіти в домі, коли довкола така краса.

- Чи не бажаєте здійснити маленьку подорож околицями? Зараз уже повіяв легкий вітерець, сонце схиляється і буде не так спекотно.

- Із задоволенням! - вигукнула Харита. - Тільки куди ми підемо?

- Пам'ятаєте, я казав вам, що тут неподалік є руїни старого форту? Хочете їх оглянути?

– Було б дуже цікаво!

- Ходімо, я вам дам капелюшка, щоб у вас не було удару, наберемо флягу води і вирушимо в подорож! – бадьоро запропонував Флетчер.

- Як романтично ви кажете! Мені давно хотілося сходити до моря, та я не знаю, де тут зручніше спускатися, - промовила Харита, підводячись і закладаючи сторінку травинкою.

– А я вам покажу! Сьогодні погуляємо, а завтра, як ви пам'ятаєте, нас чекає у гості Вансульт.

- Так, так, пам'ятаю... Забавний молодий чоловік.

- О, він ще не знайшов себе.

- Але все в його руках, - зауважила Харита.

- Ви маєте рацію...

Вони зібралися і покинули двір маєтку через бічну хвіртку.

Крокували вузькою звивистою доріжкою вниз, повз гаряче каміння і виноградник, під тінистими кронами вікових волоських горіхів.

Харита йшла і казала Флетчеру:

- Ви знаєте, ми у вас гостимо і мені якось навіть соромно перед вами. Ви нас годуєте, даєте дах і затишок, а що ми даємо натомість?

Флетчер посміхнувся.

- Не забивайте голову подібними дрібницями. Ви мої гості, чудові люди і приносите мені задоволення тим, що живете в мене. Іншого мені й не треба. Отже, вважайте себе у відпустці...

Харита засміялася, в цей час вітер рвонув з неї капелюх, і вона ледве втримала його за стрічку.

 З двогорбого пагорба відкривалося величне бірюзове море. Бурштинові хвилі тихо шуміли об гальку, пересипаючи піщинки. Далеко на обрії завмер острів.

Вони зупинилися перепочити поруч із шовковицею з чорно-червоними ягодами, кинувши парочку собі в рот.

Звідси було видно форт з невисокими, але міцними вежами, зарослими травою. Біля його стіни росло високе дерево.

- Ось він, бачите? Форт Бернґрев! Збудований ще у п'ятнадцятому столітті. Але багато років він уже покинутий, - сказав Флетчер.

- Він гарний і грізний, - оцінила форт Харита. - Він ніби старий генерал уже у відставці, але ще не здає позицій.

- Так, але всередині він дуже занедбаний. Ходімо тими сходами, тільки будьте обережні, щоб не впасти.

Вони спустилися кам'яними сходами з гори і на якийсь час поринули в темряву, задушливу, насичену запахами сосен, лавра і моря, що хлюпалося неподалік.

Незабаром вони вийшли на світло і зажмурилися – пішли гравійною дорогою.

Рів давно був засипаний - забитий гілками, листям та іншим сміттям, нанесеним вітром. Через нього вів вузький місток, що складався з кількох міцних дощок.

Доріжка вела до двох колись грізних бастіонів і напівзруйнованих воріт, біля яких росли колючий чагарник і запашна трава. Невидимий хор цикад зливався з накатами пінистих гребенів хвилястого моря.

- Ось ми й прийшли. Тепер можна ввійти у ворота. Обережно, каміння...

- Так, фортеця вражає. Тут каміння нагадує про давнину світу, - заворожено сказала Харита.

- Та ні, особливо давнього тут нічого немає.

Вони ввійшли у двір, вимощений плитами, зарослий травою, завалений камінням, білим від сонця. Присіли під старою липою. Метнулося кілька зелених ящірок, зашелестіли трава і кущі.

- О, цих тварюк ви не бійтеся... Я облазив тут все вздовж і поперек - ніяких небезпек тут немає. Зовнішня стіна майже обвалилася, зате друга майже ціла, - пояснював Флетчер. - Колись цей двір був оточений парканом, але він давно згнив і розсипався.

- А що у цих будівлях? - запитала Харита, зачарована таємничістю обстановки.

- Нічого, окрім порожнечі. Тут уже давно ніхто не мешкає. А колись тут гарнізон солдатів захищався від ворогів!

Вони ще походили по подвір'ю, розглядаючи споруди, що збереглися, і стіни.

- Тут була стайня, а там кузня. Далі було складське приміщення та кухня.

- А це?

- Жилі приміщення. Тільки зараз там жити важко – одні голі стіни...

- Овва! – вигукнула Харита, цокнувши язиком. - Дивіться, отвір...

- Це стара криниця, давно висохла. Але її можна спробувати відновити... Дивіться, зовсім поряд є струмок.

Дійсно, майже біля самої стіни, складеної з масивного сірого каміння, протікав сріблястою стрічкою струмок, який розливався в кущах і зникав біля віддаленого муру.