Читати книгу - "Диво - квіти, Олександр Гребьонкін"

- Яке диво! Чистий та дзвінкий струмочок! Куди ж він дівається?

- Ймовірно, впадає в море. Дивіться, які чагарники... Там колись був сад.

- А тут ґрунт хороший. Справді, тут можна щось посадити, — задумливо сказала Харита.

- Напевно, треба було підгодовувати гарнізон солдатів чимось свіжим, от і завели город із садом, - розмірковував Флетчер.

Походивши по двору, вони піднялися на кам'яну фортечну стіну, зарослу травою і милувалися морем.

- Слухайте, Флетчере, а кому належить цей форт? - запитала Харита.

– Мені. Як і вся ця ділянка берега, - відповів він байдуже, дивлячись у далечінь.

- А ви не могли б здати його нам в оренду?

- В оренду? І що ви тут робитимете?

- Ми тут наведемо порядок і перетворимо цю фортецю на свій дім, - примружившись від сонця, відповіла Харита.

 – Та тут жити неможливо. Навіщо вам ці руїни? - здивовано підняв густі брови Флетчер.

- Тому, що нам хочеться мати свій дім...

- Ах ось як! - Флетчер зітхнув. - Я вас розумію. Кожному хочеться мати свій дім... А тато?

– Він не буде проти.

- Та тут роботи для будівельників на кілька років!

- Ми впораємося!

Флетчер посміхнувся.

- Гаразд, подумаємо. На мою думку, шалена ідея. Але – романтична!

Харита якийсь час мовчала, дивлячись на море, на білі гребні хвиль.

– Скажіть, Абрагаме. Адже ви така хороша людина. І ви зовсім самотні. Невже в усьому світі не знайшлося доброї жінки, яка любила б вас, була б з вами поруч?

Флетчер посміхнувся, підібгав губи.

- Ах, люба Харіто, просто так склалося життя. Пробачимо йому, він жебрак перед нами...

- Але чи любили ви жінку?

- О так! І це було дуже давно!

 Він підняв руку, зробивши красивий жест.

- А як її звали?

- У неї було дуже гарне та відоме ім'я. Звали її Кармен! Ах, яка це була чорноока красуня. Чорні як смолі коси спускалися на груди..., - говорив з підйомом і сумом Флетчер.

- Але, ви... її втратили?

- Чому ви так вирішили? - здивовано спитав Флетчер. - Ні, вона кохала мене. Але так вийшло, що її любив ще один молодий чоловік. Якого я за молодістю та за наївністю вважав другом. Його звали Енніок.

- Вона віддала перевагу йому? Я в це не повірю! – гаряче промовила Харита.

- Чому?

- Ви такий благородний і красивий. Це видно навіть через багато років.

- Так, ви маєте рацію, Кармен віддала перевагу мені. Але... Енніок вирішив позбутися мене. Він вирішив силою та хитрістю заволодіти Кармен. Знаючи, що мій батько серйозно хворий, він запропонував відвезти мене до нього на яхті в цей маєток. Тут мешкав батько. Ми вирушили в дорогу, бо я вірив Енніоку і не підозрював нічого поганого. А він ... Він висадив мене на острові, далеко від судноплавних шляхів і зовсім безлюдному.

– Як? Ви жили один на безлюдному острові?! І вам удалося вижити! – палко вигукнула Харита.

- Як бачите! - сумно посміхнувся Флетчер. - Енніок залишив мені дещо... Їжу, зброю... Вода на острові була. Спочатку мені хотілося кинутися зі скелі в море... Але... Любов до Кармен, бажання побачити батька, дім - врятували мене. Вісім років я нудився на цьому острові, мало не збожеволів! Ви знаєте, Харито, це було справжнє випробування волі та мужності.

- Як же вам удалося врятуватися?

- До острова випадково пристав корабель. Мене підібрали ... У мене на дні скрині залишився єдиний костюм - білий, зім'ятий, я його жодного разу не надягав за довгі роки ... Зберігав і вірив, що мені вдасться повернутися до Кармен!

– Вона дочекалася вас?

Харита з надією подивилася в обличчя Флетчера.

- О так, Харито, моя кохана дочекалася мене, Енніоку відмовила! Вона шукала мене, їй твердили, що все безнадійно, але вона не вірила в мою загибель! Я повернувся і ми були разом!

- А ваш ворог Енніок?

- Він загинув якось … безглуздо в божевільній бійці… Мабуть, сама доля помстилася йому. А ми з Кармен повернулися сюди. Але прожили недовго. Вона народила мертве дитя і померла сама... Після її смерті я ніби впав з великої висоти вниз, скалічений назавжди.

Харита дивилася на нього поглядом, сповненим жалості та співчуття.

Флетчер глянув на неї з посмішкою.

- Ну, годі про сумне. Тим більше, усе це було дуже давно. Ми з вами як належить не бачили тутешнього берега.

- Так, звичайно! Ходімо до моря.

* Шарль Бодлер «Запрошення до подорожі». Переклад В. Ткаченка/