Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Дан

Анна любила бути в центрі уваги та привертати до себе зацікавлені погляди. Власне, так і сталося, адже ще на жодному весіллі, мабуть, не було гості в чорній сукні та з чорною вуаллю. Вона сиділа в першому ряду та витирала пальцями в прозорих чорних рукавичках імітовані сльози на щоках. Сьогодні, безперечно, уся увага була на ній, а не на наречених.

Весілля пройшло більш-менш гладко. Я не чув, про що у кінці розмовляли Анна та її старша сестра. Але для них, схоже, ця розмова була не з приємних.

Усю дорогу додому Анна мовчала, а коли ми нарешті опинилися в особняку, вона попрямувала до свого кабінету в дальньому крилі другого поверху. Я йшов за нею, але ніхто не віддавав мені наказу бути вільним.

І як тільки ми зайшли всередину кабінету, Анна зачинила за мною двері та перекрутила ключ у замку. Це мене трохи здивувало, але я вирішив не зважати. Я випрямився, коли вона пройшла повз та зупинилася біля старовинного серванта. Вона відкрила його та витягнула звідти дві склянки.

— Випʼєш зі мною? — спитала дівчина, глянувши на мене.

— Мені заборонено пити на роботі, — відповів я.

— Ніхто не дізнається, — Анна криво посміхнулася мені.

Але я заперечливо похитав головою, бо справді не вважав доречним пити з нею. Вона тихо пробурмотіла собі щось під ніс, а тоді налила в склянку віскі. Зробивши декілька незначних ковтків, Анна повільно підійшла до каміна. Вона стояла спиною до мене в цій чорній сукні до колін, що спокусливо обтягувала її тіло, виділяючи кожен вигин.

— Такий дурний день, — буркнула Анна. — Найгірше весілля, на якому мені доводилося бувати.

— Усе було не так погано, — зауважив я. — Мені сподобалася музика.

Анна не оцінила мій жарт. Вона закотила очі та опустилася на крісло навпроти каміна. Дівчина поставила склянку на столику поряд, а тоді елегантно стягнула з рук рукавички. Слідом за ними вона зняла капелюшок та легко пригладила темні пасма свого волосся.

— Якщо я вам більше не потрібен, то…

— Посидь зі мною, — попросила вона таким тоном, якого я ніколи не чув раніше.

Світло в кабінеті було приглушене, тьмяне. Це додавало якоїсь дивної інтимності цій чомусь напруженій атмосфері.

— Якщо це те, чого ви хочете, — пробурмотів я.

Анна вказала мені на крісло з іншого від неї боку. Я підійшов ближче та розстібнув ґудзики на піджаку. Помітив, як карі очі Анни детально пройшлися моїм тілом.

Я опустився на крісло і теж глянув на камін. Щоправда, там навіть не було дров чи вогню. Але чомусь Анна дивилася саме на нього.

— Інколи я думаю про те, яка смерть чекає на мене, — раптом сказала вона, притуливши склянку до своїх губ. — Можливо, мене пристрелять у клубі чи спалять у власному домі… Я не знаю.

Ти багато не знаєш, Анно. Наприклад, того, що твоя смерть насправді вже дуже близько.

— Ви боїтеся? — спитав я.

Вона задумано знизила плечима та зробила декілька невеличких ковтків алкоголю.

— Я боюся вогню, — відповіла вона. — Боюся згоріти й втратити себе, свою ідентичність. Цей камін ніколи не горить, Дане. У ньому ніколи нема дров, але мені подобається дивитися на нього, уявляти, що вогонь у ньому — абсолютно безпечний для мене. А ти? — Анна уважно подивилася в мій бік. — Ти боїшся смерті?

Я криво посміхнувся та заперечливо похитав головою.

— Я так близько стискався з нею, що смерть зовсім не лякає мене.

Дівчина злегка схилила голову вбік, не відриваючи від мене свого погляду.

— Я майже нічого не знаю про тебе. Ти такий загадковий, що інколи це навіть підозріло.

— Пізно думати про підозрілість, Анно. Я вже майже два роки з вами.

— Так, — вона дивно всміхнулася мені. — І я не розумію, як ми так довго могли контролювати це...

— Що? — спитав я, примруживши очі.

— Свої потреби, — прошепотіла дівчина, — бажання.

Анна раптом підвелася. Її сукня підтягнулася вверх, відкриваючи вигляд на стрункі ноги. Мій погляд ковзнув її звабливими стегнами, і я відчув дивне збудження. А таке мені вже точно не подобалося, тому я підвівся.

— Гадаю, мені час піти геть.

— Почекай! — Анна повільно пройшла повз зі склянкою в руках. Вона зупинилася біля столу та глянула на мене. — Сьогодні був важкий день для нас обох. Я так втомилася, Дане.

— Вам треба відпочити, — стримано сказав я.

— Але це не фізична втома, — мовила вона так тихо, наче розповідала мені якісь секрети. — Мене тривожать різні думки. І ніхто… Ніхто не може допомогти мені позбутися їх, вибити з моєї голови, забутися. Як щодо тебе?

— Щодо мене? — розгублено спитав, піднявши одну брову.

Анна глибоко вдихнула через ніс, високо здійняла голову вверх, а тоді впевнено заявила:

— Я хочу, щоб ти мене трахнув…