Читати книгу - "Заклятий козак"

Цей момент використала сотня. Вояки бігом зближалися до залізничних рейок.

Хлопці завважили, що Марко залишається і гляділи на нього безрадно, наче б на них лягала вина за те, що рішення командира випало на нього. Вони пробігли біля нього, і він поглянув за ними. Був гордий з рідної піхоти, але дивитися їм в очі не мав відваги. Лякався, щоб хто з них не побачив його сліз. Міг би пояснювати собі, як слабість людини в найбільш критичній хвилині життя.

Марко зібрав сили до скоку і миттю опинився біля протипанцирних п’ястуків. На секунду промайнула думка; щастя, що не вбили. З оберемком набоїв вскочив у приготовану яму.

Обережно підніс голову. Металевий ракетний набій був готовий до стрілу. Розглянувся. Ніде не було видно ні однієї людини - порожнє поле, залите мирним сонцем. Здавалося, що розриви гранатів це марна витрата стрілен, скерованих у порожнє, А все ж Марко вправним зором завважив розсіяні по полю зелено-голубі плями. Ледве видні, добре укриті вояки, лежали нерухомо з нап’ятими м’язами, готові кожної хвилини до скоку. Нагло звернув голову до переду: десь здалеку почув ледве замітний монотонний гуркіт сталі. За хвилину виповзли з лісу ворожі танки і рушили полем, западаючи в долини і задираючи носи вгору. Вийшли з темної стіни сосон і смерек і тепер наближалися до нього, галасуючи моторами і сталевими гусеницями. Так прийшов момент, у якому Марко мав виконати наказ командир.

Приспособив ракетницю. Його очі гляділи на танки вузьким холодним прорізом повік, очі українського воїна другої світової війни, затінені залізним шоломом. Велетенський сталінський танк засірів могутньою вежею і несамовитою горою сунув на нього.

Марко затиснув уста. Приціляв спокійно, розважно вимірив віддаль від сталевої маси і вистрілив. Рівночасно різким рухом присів у яму.

Страшний рев роздер повітря. Марко виглянув. Танк горів темно-червоним полум’ям, їдкий чорний дим слався по землі. З-позаду виринув другий танк, Марко підпустив його ближче Двісті метрів, сто шістдесят, сто п’ятдесят, - оцінював віддаль.

Стріл! Раз! Рев! Гук! Горів другий танк. Вояки вискакували, як горючі свічі з черева могутньої потвори.

Марко глядів холодним зором, шукав ворога. Третій танк застряг в долині, стояв нерухомо, обертаючи тільки гарматною вежею. Врешті виповз наверх і рушив просто на сотню.

Марко вискочив з ями. Сперся об самітне дерево, прицілив і вистрілив. І цей танк затінився з розпореним черевом.

Марко засміявся голосно. Вимахував залізним п’ястуком, вказував напрям і кричав до хлопців. Сотня зірвалася до останнього скоку. Вояки бігли, останні з них зникали вже за зеленим насипом, там був вільний свіг і спочинок. Прорив удався,

Марко ослаб. Ледве чув далекий вогонь важких скорострілів. Не був свідомий, як довго тривав бій. Збирав сили стрінути ще один танк, який висунувся з-поміж садиб недалекого села. Ще час, думав. Поглянув у сторону насипу. Там було спокійно, усі вояки перебігли уже на другий бік залізниці. На полі тут і там лежали нерухомі постаті. «За них треба молитися», - зашепотів.

Казка знову пригадалася. Чомусь стала тепер перед його очима таким впертим спомином. Марко глянув на село, що стояло опущеними хатами між лісом і ним, на потік, що протинав цю околицю зелено-сивими верболозами.

Бій помалу стихав. Танк обертав вежею і навмання сіяв короткими серіями бортового вогню. Нікого вже тут не було. Лишилися тільки ті, що спали вічним сном.

Марко прицілився ще раз і стрілив. Чув як розірвався набій на тілі роздертого танка. Його різкий гук змішався з останніми серіями скоростріла.

Враз Марко приник сильніше до дерева. Здалося йому, що слабне і втрачає притомність. Щось вдарило по ньому. Чув ще, як обсунувся на землю. Подумав тільки, що своє завдання виконав до останнього, що сотня врятована. Життя перейшло перед його очима, як одна хвилина. Спокійна ніч огорнула його істоту.

* * *

Петро з друзями увійшов у село. Там стояли інші, проріджені але боєздатні, відпочилі відділи. Вони готовилися до нового наступу. Вояків, які вийшли з оточення, відставляли автами до тилу. Сиділи й лежали знесилені, півмертві, байдужі. Згодом зібралися в далекому місті. Поволі приходили ті, що розсіялися в боях і розгубилися від своїх частин. Набирали сил до дальшого змагу, до дальших боїв за рідну землю.

Тил, що залишилися на полі, пригорнула прадідна земля на віки. Їхні духи перебувають у спільному гроні усіх борців, довгих, довгих століть. Готовлять кришталеві чаші, з яких спливає на нас, земних істот, велична сила духу. Світять невмирущими світлами в серцях поколінь у нові сотні років.

До дивізії приходили нові вояки. Їм розповідали про бродські бої, про те, як воювали і жили небезпечним життям. А згодом рушили знову проти ворога.

Часом згадували тих, що не вернулися. Згадували Марка, якого залишили живцем біля сталевого шляху. Ніякої певної вістки про нього не було. Правда, хтось розповідав, що проходив попри попалені і роздерті танки. Там під деревом бачив вояка, що спав вічним сном. Петро аж зблід на цю вістку.

Але були інші, що довго перебували в рядах повстанців. Вони прийшли до дивізії багато пізніше, пройшовши пів-Європи зі зброєю в руках. Повстанці розповідали, що чули про Марка, вояка дивізії, який боровся тепер у карпатських лісах. Він залишився в краю.

В канцелярії штабу виписали Маркові смертну картку, але сім’ї не могли повідомити. Він подав себе людиною самітною.

Потрохи друзі забули про нього. Прийшли дні нових тривог і дальших боїв. Щораз більше імен переходило в засвіти, а життя йшло вперед і приносило все нові події. Петро не говорив з ніким про тайну Марка, врешті й так ніхто йому не повірив би. Старі легенди забуваються, а нові сьогодні не творяться. Не час на міфи і перекази.

Вояки розбрелися по світі, і воєнні труди стали вже далеким спомином.

* * *

Два роки пізніше недалеко бункера, що його вирили повстанці серед карпатських лісів, відбувся один з великих зборів. Горобина ніч вкривала старшин і штаб повстанської армії і тільки тут і там замиготів скритий вогник цигарки. Глибокі нетрі й потужні звори забезпечували їх перед ворогом, а ще сторожили розкидані довкола бійці; ніхто не міг би пройти туди безкарно, ніхто теж не знав про повстанський збір.

Говорили півголосом, але й ці голоси заникали у пошумках осіннього вітру, що протягливими повівами розсували верхів’ям старих