Читати книгу - "Замогильні записки"

Ви зволили сказати декілька слів про мій вплив на суспільну думку. Так от, якщо вплив цей справді існує, то ґрунтується він лише на пошані співвітчизників, яку я негайно втрачу, якщо зраджу свої переконання. Пан герцог Орлеанський вважає, що матиме в моїй особі помічника, а проте, погодившись служити йому, я зробився б усього лише жалюгідним базікою, кривоприсяжником, якого ніхто б не став слухати, зрадником, якому кожен мав би право плюнути в обличчя. Хоч би що така людина белькотіла на захист Луї-Філіпа, їй завжди пригадували б товсті томи, списані нею на підтримку поваленої династії. Хіба не мені, пані, належать брошура «Про Бонапарта і Бурбонів», стаття про «В’їзд Людовіка XVIII в Комп’єнь», «Доповідь королівській раді в Гейті», «Історія життя і смерті герцога Беррійського»? Не знаю, чи знайдеться в моїх книгах хоч одна сторінка, на якій би я не згадував з якого-небудь приводу наш старовинний королівський рід і не присягався йому в любові й відданості; і ця моя прихильність тим більше примітна, що, як Вашій Високості відомо, я не вірю в королів. На саму лише думку про зраду моє обличчя червоніє від сорому; другого ж дня я втопився б у Сені. Я благаю вас пробачити мою запальність; я глибоко зворушений вашою добротою, я збережу про неї найвдячніші спогади, але ж ви не захочете приректи мене на безчестя: пожалійте мене, Ваша Високосте, пожалійте мене!»

Я промовив ці слова стоячи, а потім, відкланявшись, попрямував до виходу. Мадемуазель Орлеанська, що не зронила досі жодного слова, підвелася і, перш ніж покинути нас, мовила: «Не варто жаліти вас, пане де Шатобріан, не варто вас жаліти!» Ця коротка фраза й інтонація, з якою її було вимовлено, здивували мене.

Така історія мого останнього політичного випробування; я міг би вважати себе праведником, якби повірив святому Іларію, який стверджував, що диявол спокушає тільки святих: «Victoria ei est magis, exacta de Sanctis – Велика його перемога, якщо здобута над святими». Відмовляючись, я поводився як дурень; хто міг оцінити моє благородство? Хіба не треба було мені приєднатися до тих праведних мужів, що служать у першу чергу вітчизні? На жаль, я людина старого часу і не хочу йти на угоду з фортуною. Я не Цицерон, але навіть великому Цицеронові нащадки не змогли пробачити хвилинну слабкість щодо іншої великої людини, бо безвілля – не виправдання; що ж у такому разі сказали б люди про мене, дізнавшись, що я пожертвував єдиним скарбом мого бідного життя, його цілісністю, заради Луї-Філіпа Орлеанського?

Увечері того самого дня, коли я востаннє побував у Пале-Руаялі, я зустрів у пані Рекам’є пана де Сент-Олера. Мене нітрохи не цікавили його плани, але йому кортіло вивідати мої. Він щойно приїхав із села і марив подіями, про які прочитав у газетах. «Ах! – вигукнув він, – який я радий вас бачити! Нас чекають великі справи! Сподіваюсь, що ми в Люксембурзькому палаці виконаємо свій обов’язок. Потішно, що перам доведеться розпоряджатися короною Генріха V! Я певен, що ви не залишите мене на самоті на трибуні».

Оскільки мій жереб було вже кинуто, я тримався дуже спокійно; відповідь моя здалася запальному панові де Сент-Олеру холодною. Він пішов, побачив своїх друзів і залишив на самоті на трибуні мене: хай живуть дотепники з легким серцем і порожньою головою!

‹Останні спроби республіканців відвоювати відібрану у них обманом владу›

7 серпня – пам’ятний для мене день; цього дня я мав щастя закінчити мою діяльність на політичній ниві, сповідаючи ті ж самі переконання, з якими я її починав, – щастя, нині таке рідкісне, що ним можна пишатися. Палата перів отримала від палати депутатів декларацію, де було сказано, що французький трон вільний. Я зайняв своє місце аж у верхньому ряду, навпроти голови. Пери мали заклопотаний і пригнічений вигляд водночас. Якщо по очах одних було видно, що вони гордяться зрадою, яку ось-ось учинять, то інші вочевидь соромилися зради, хоча й не мали мужності розкаятися в ній до кінця. Дивлячись на це сумне зібрання, я говорив собі: «Як! невже ті, хто користався благодіяннями Карла X в часі його слави, покинуть монарха в годину лиха! Невже ті, хто покликаний захищати престолонаступництво, ті, хто жив при дворі і був наближений до трону, зрадять короля! Вони пильнували двері його покоїв у Сен-Клу, вони цілували його в Рамбує, він потискав їм руки, прощаючись навіки; невже ж вони наважаться зняти на нього руку, ще не охололу від цього останнього потиску? Невже стіни цієї зали, що півтора десятка років чули їхні запевнення у відданості, почують, як царедворці зрікаються своїх колишніх клятв? Адже Карл X занапастив себе саме з їх провини; адже саме вони вмовили його видати ордонанси, вони не пам’ятали себе з радощів, коли це сталося, і визнали себе переможцями в ту хвилину затишшя, що передує гуркоту грому.

Думки ці, що неспокійно купчилися в моїй голові, завдавали мені болю. Палата перів стала вмістищем зрадників старовинної монархії, республіки та Імперії. Що стосується республіканців 1793 року, що стали сенаторами, чи Бонапартових генералів, я не чекав од них нічого нового: вони скинули незвичайну людину, якій завдячували всім, тепер їм треба скинути короля, який підтвердив їхнє право на багатство і титули, отримані від першого благодійника. Досить вітру змінитися, і вони скинуть узурпатора, якому зараз готові кинути корону.

Я піднявся на трибуну. Запала глибока тиша; на обличчях перів читалося збентеження, всі вони повернулися до мене впівоберта і похнюпилися. Окрім кількох чоловік, що зважилися, подібно до мене, піти у відставку, ніхто не насмілювався підвести очей. Я наведу мою промову повністю, оскільки в ній міститься підсумок мого життя; крім того, якщо я чим-небудь заслужив повагу нащадків, то перш за все цим своїм виступом.

«Панове,

На відміну від панів перів, що сповідають інші переконання, я не бачу нічого мудрого в декларації, поданій до нашої палати. Один факт, що міститься в ній, затуляє, а точніше, руйнує в моїх очах усі інші. У звичайний час я, без сумніву, ретельно розглянув би всі зміни, які нам пропонують внести до Хартії. Багато з цих змін пропонував колись не хто інший, як я сам. Мені дивно чути,