Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Вони замовкли, буравлячи один одного однаковими допитливими поглядами, мовби грали в гру «хто кого передивиться». Здається, це ледве не вперше за довгий час їхнє спілкування відбувалося не на підвищених тонах. А що найгірше, Майк пройнявся до свого заклятого ворога непідробним жалем: до чого ще доведуть його безмежні амбіції? До яких жахливих дій призведе ненаситна жага до влади? І невже він дійсно задумав його вбити?

Аж ось Майк стрепенувся, немовби пробуджуючись від омани: перед ним колишній найкращий друг, якому нічого не вартувало по щучому велінню, не відчуваючи притім ані крихти гризоти, систематично, зі зміїною холоднокровністю, знищувати його трутизною. Таке за махом чарівної палички не забувається.

― Чому ти мені відразу не повідомив, що це був наказ дядька? ― попри вогненну лаву почуттів, що роз’їдали його зсередини, випалив Майк. Невідь-чому йому було важливо знати відповідь на це запитання.

― А що б це змінило? ― парирував той, солоденько всміхаючись. Коли раптом спалахнув роздратуванням: ― І взагалі, кінчай грати в хорошого хлопчика, друже! Ми вже це проходили. І нам обом відомий фінал цієї дії п’єси.

В думці Майк, зціпивши зуби, погодився: досить ятрити давні рани. На минуле це ніяк не вплине, а настрій добряче спаскудить.

На якусь мить повисла незатишна та обтяжлива павза.

― До Діани навіть не наближайся, ― перш ніж здиміти, наостанок застеріг Майк.

На що Денис напрочуд голосно пхинькнув.

― Краще це буду я, аніж Владислав чи будь-який інший Зимній, згода, друже? ― єхидно підкусив він.

У горлі Майка мов важкий клубок застряг, а повітря геть-чисто облишило легені: цей бісів син має рацію, чорти б його побрали!

― Я не з тих, хто так просто здається, ― врешті-решт вичавив він і, нагородивши колишнього друга нищівним поглядом, ступив до виходу.

А проте вміло кинутий вигук змусив його похолонути на місці:

― У тебе крижане серце, Майку. Як же ти зможеш піклуватися про єдине кохання всього свого життя, коли сам був другом нікудишнім? ― У карих очах Дениса зловтішно затріпотіли вогники з настінних смолоскипів.

― Та чия небесна сталь метала! ― вибухнув Майк, вергаючи громи та блискавки увсебіч.

― А що, можеш таки покласти руку на серце й поклястися, що володієш адекватними людськими почуттями? ― гнув свою пісню той.

З Майкових вуст зірвалося щось схоже на сміх: не володіє він адекватними почуттями, не володіє! На цьому безпощадна крапка.

Ні з того ні з сього Денис гірко посміхнувся, прикусивши губу.

― Знаєш, що мене найбільше приколювало в нашій «дружбі»? ― з-під насуплених брів тихцем мовив він. ― Йой, як же Майкові погано! Пожалійте бідолашного Майка! Тьфу, дідько! ― скорчивши зневажливу гримасу, сплюнув Денис. ― Ти хоча б раз поцікавився, як МОЇ справи, а? Хоча б раз запитав, як живеться МЕНІ? ― Його очі кресали дивну суміш осудливих та печальних іскор. Перевівши подих, безжально продовжив: ― Коли тобі все з неба падало на золотому блюдці з блакитною облямівкою, мені доводилося самотужки виборювати своє місце під сонцем! Боротися з постійними насмішками, бо я в нашому світі ніхто: батько є, але десь тю-тю, а прийомний ― так взагалі звичайна людина. «Хиткий родовід», ― плювали в обличчя мені. Ти ж про це ні сном, ні духом не відав, правда? А називав мене найкращим другом, ― сумовито підсумував він.

Майк аж вклякнув від суперечливих почуттів, що роздирали його зсередини на шмаття: він дійсно про це не знав.

― Ти тонув у своїх стражданнях, ― добивав Денис нещадно, ― і тягнув за собою всіх близьких тобі людей. Вибачай, друже, однак тонути разом з тобою я не палав бажанням.

Наостанок змірявши Майка осудливим поглядом, Денис розвернувся й поплентався галасвіта. Тільки-но на мить зупинився в темному проході бічного коридору, щоб, шкірячись, кинути навмання:

― До речі, я знайшов твою ахіллесову п’яту. До свята Єднання двох кровавих місяців живи спокійно, а далі… ― солодко, мов кіт, потягнувся він, ― чекатиме феєрична гра. Я теж не з тих, хто так просто здається, знаєш.