Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Та раптом очі дядька зблиснули гострим осудом.

― Твої вороги можуть використати проти тебе будь-яку зброю. Навіть ту, що позбавляє надприродних сил. Ти просто мусив відчути це на собі, коли водномить тебе полишає міць та відбирає розум. Застережений ― озброєний, як то кажуть. Одначе… ― Любомир невдоволено хитнув головою й добив: ― Ти мене глибоко розчарував, любий племінничку. Так, Денис допустився помилки, у міру незрілого віку перебільшивши граничнодопустиму дозу... Одначе ти… Ти не зміг побороти супротивника на полі бою, піддавшись якійсь ганебній слабкості в м’язах! Щоби цього більше ніколи не повторилося, затямив?! ― грубо процідив він, нагородивши Майка вбивчим поглядом.

Поставивши крапку в нищівній тираді, Любомир повагом відкинувся на спинку, немовби втратив будь-який інтерес до того, що відбувається. Через мить недбало кинув:

― Не смію більше затримувати.

Майк схопився на ноги ще до того, як дядько встиг завершити фразу, що не приховалося від його гострого ока.

― Залишся на хвильку.

Підкоряючись владному голосові Любомира, Майк зупинився стовпом, відчуваючи, як кожен мускул в його тілі дерев’яніє, а серце накриває нервозна паніка. Що ще приготував для нього цей вечір? Знехотя встигла прокрастися зухвала думка драпонути геть вслід за Денисом, який миттю здимів. Замість цього він тупо прикипів на місці ― знесилений, зламаний, без жодної надійної пристані.

Незабаром дядько підвівся й важкими кроками наблизився впритул, простромивши гострим, випробувальним поглядом.

― Чому «Балада про сяйливу троянду та кригу» належить до розряду заборонених? ― розтинаючи грізну тишу, сухо мовив він.

Не пройшло й дещиці секунди, як Майк, зібравшись з силами, без вагань відказав:

― До сяйливої троянди було проявлено співчуття. ― На щастя, голос його не підвів: звучав виразно та твердо. 

У присмерку кімнати чорні очі Любомира лиховісно зблиснули, а проречені з грубістю слова ще довго відлунювали в Майкових скронях, роз’ятрюючи й так до нестями закривавлене серце.    

― Саме тобі, не Денисові, доручена важлива місія: бути охоронцем принцеси з племені Єдиних. Саме ти повинен скувати сяйливу троянду вістрям меча, а сонце ― у кризі.  Без жодного співчуття та жодного милосердя. Не підведи нас.

***

У миг ока промчавши крізь широкі арки нескінченних анфілад, притім оминаючи різкі повороти тьмяних коридорів, Майкові чимдуж хотілося тільки одного: наглухо зачинитись у своїй кімнаті й поринути в непробудний сон без сновидінь. Коли перше бажання виконати легко, друге ― неможливо: знедавна його особисте дев’яте коло пекла поповнилося новим кровожерливим арсеналом. Мало того, що жаскі, позбавленні милосердя видіння щоночі прокручують ті трагічні події в Тронній Залі, так тепер ще й доводиться спостерігати, як раз у раз вкорочується життя найріднішої для нього людини!

Спостерігати, як Діана стікає кров’ю прямо на його руках, як її очі тьмяніють, набуваючи скляного, мертвотного відтінку… ― достоту найжорстокіша з усіх можливих кара.

Виринувши з непримітного бічного коридору на галерею, звідкіля проглядалася ненависна для нього статуя сяйливої троянди, закутої вістрям меча, Майк на мить остовпів, буцімто зіштовхнувся з невидимою перешкодою.

Акурат перед ним, зіпершись на поручні, стояв Денис. Його уважний погляд прикипів до тієї самої проклятущої статуї.  

Спершу Майк поривався просто пройти повз: у нього не залишилося жодних сил ― ні моральних, ні фізичних ― вести словесні бої. Одначе Денис його зупинив.

― Я не збираюся відсиджуватись на лаві запасних вічність, ― не обертаючи голови, мовив він ледве чутно.

― Тільки через мій труп, ― грубо видушив Майк. ― А для цього в тебе кишка затонка, друже.

― Ніхто з нас не безсмертний, ― знічев’я розсипався філософськими міркуваннями Денис. ― Твоє життя може обірватися будь-якої миті, а цілі та прагнення ― канути в Лету. І хтозна, ― зловісно вишкірився він, швидкома розвертаючись, ― коли це трапиться. Смерть завжди заносила свою гостру косу над Зимніми-охоронцями. Це невідворотна істина, друже. Тебе врешті-решт не стане. Вгадай, на чиїх плечах Діана тоді плакатиметься, а? ― Вдосталь нагиркавшись, Денис метнув переможний погляд, вірогідно очікуючи, яким же перченим слівцем Майк відповість.     

І хоча Майк не тямив себе від злості, а ненависть вже встигла вибороти панівне становище в серці, розповзаючись по венах бурхливим кипучим вогнем, йому таки вдалося мовчки придушити шал ― всього-на-всього здійняв брови, демонструючи, що дехто торочить таке, що й купи не тримається.  

Неждано-негадано, мов сніг на голову з ясного неба, його гостро шпигнула приголомшлива, просто-таки навіжена думка.

― Ти такий самий пішак, Дене, як і я, ― непохитно заявив він.

Денис на мить поточився, начебто легка тінь ковзнула по його обличчі. Одначе хутко взяв емоції під контроль, накинувши на себе гоноровість.

― Навіть пішаки виборюють собі місце на шаховій дошці, ― безневинним голоском відказав він. ― Займають місце дамки та, зрештою, ставлять шах і мат королю.