Читати книгу - "Хребет Дракона, Кевін Джеймс Андерсон"

— Я хочу вибратися звідси, — простогнав юнак. — Я хочу додому.

Уто віддер королевича від себе. Майдан тремтів, виглядав розгубленим і безпорадним, але Хоробрий змусив юнака подивитися на понівечене тіло батька, кров на простирадлах, стінах і навіть на стелі. Королевич повинен запам’ятати кожну деталь.

— Це жахлива зрада, але що, як вони мають намір учинити ще гірше? Усім нам? Навіть цей шторм вони могли викликати своєю магією. — Уто похитав головою, потім гаркнув на двох Хоробрих. — Виведіть Мандана звідси. — Він знизив голос, щоб підкреслити свої слова. — Тепер конаґом є він.

Глибоке розуміння промайнуло поміж Хоробрими, коли вони усвідомили наслідки вбивства конаґа Конндура, хоча навіть товариші не здогадувалися, що зробив сам Уто, аби це влаштувати. Інші Хоробрі також протистояли будь-якому можливому союзу з ішаранцями, проте він не був упевнений, що вони пішли би на те, на що він пішов. Однак це вже не мало значення. Уто натягнув тятиву можливостей і випустив стрілу долі. Повернути все назад було неможливо.

Після сьогоднішньої ночі Співдружність ніколи не погодиться на мир із ішаранцями.

З поширенням звістки про вбивство конаґа сповнені бажанням помсти солдати вискакували з казарм і бігли через вкритий брудом двір до донжона. Звуки боїв на мечах лунали в головному залі та в коридорах. Уто очікував, що більшість ішаранців буде вбито протягом наступної години, але вони виявилися хитрими та відчайдушними. Деяким, можливо, вдасться утекти.

Він таємно поверне Мандана на флагман, але не тільки задля безпеки молодого чоловіка, а й для того, щоб запущена ним стріла летіла далі. Королевичу не можна було дозволити залишитися, інакше він міг би задати надто багато питань.

Прибігли двоє солдатів Конндура. Зблідлі і важко дихаючи, вони вбігли до кімнати конаґа і зупинилися, слова застигли на їхніх вустах, коли вони побачили криваву розправу. Один солдат відвернувся і закрив очі, здригаючись.

— Доповідайте! — гаркнув Уто.

Солдат важко ковтнув.

— Ми отримали звістку від тих, хто на даху, де був важкий бій. Неясно тільки, вижила емпра чи ні.

Хоч і здивований, Уто не зміг приховати задоволення.

— Було би добре, якби вона померла. На неї напали?

Солдат здавався розгубленим.

— Але ж... свідки сказали, що саме ви намагалися вбити емпру. Як вийшло так, що ви тут?

Уто, охоплений нетерпінням, був готовий ударити цього чоловіка.

— Не верзи дурниць. Я був тут, відколи королевич знайшов свого батька. Як я міг бути на даху? Там досі триває бій?

— Караульний Ослер та солдати його гарнізону сміливо билися, але сам Ослер мертвий, як і багато наших солдатів. Аби не потрапити в полон, асасин перестрибнув через стіну та шугонув униз зі скелі. Він мертвий. Але свідки... ми думали, що це були ви. Навіть наші люди бачили...

Уто зціпив зуби, намагаючись зрозуміти, про що лепече солдат.

— Хотілося б мені убити Ілуріс, але я не можу приписати цю заслугу собі. — Він почав різко віддавати накази, не чекаючи, поки потрясіння паралізує солдата. — Коли сьогодні захопите ішаранців, теж скидайте їх зі скелі. Згодуйте їх рифам. Вони всі повинні вмерти.

Він повернувся до двох Хоробрих, які напоготові стояли в коридорі, що повнився густим запахом крові.

— Ґанте, Клеа, за мною! Ми будемо супроводжувати Мандана до корабля, захистимо його ціною власних життів. Ми також... — Його голос урвався, коли почуття провини захлеснуло його, але він загнав його назад, відгородившись стіною рішучості. — Ми також повинні взяти тіло конаґа. Ми не можемо залишити його тут. Його понівечили. Що ще можуть зробити з останками ці тварини? Конндур, мій дорогий Конндур, повинен повернутися додому, до Остерри.

Ґант видав низький рик.

— Народ Співдружності повинен побачити, що з ним вчинили ці чудовиська. Мій лорд Кейд очолить заклик до помсти по всій країні.

Уто збагнув, що те, як відреагують на останні події, теж є надзвичайно важливим. Так, він може працювати з Кейдом.

Прийнявши на себе цю тяжку місію, двоє Хоробрих зібрали частини тіла конаґа Конндура, поклали їх до тулуба і загорнули в довге простирадло. Вони склали руки і ноги в окремий пакунок.

Мандан, заціпенівши, дивився, як солдати збирали останки вбитого батька, і Уто дозволив йому продовжувати спостерігати за цим. Кожна мить цього переживання мала закарбуватися в пам’яті королевича. Він ніколи не повинен це забути.

Бої все ще тривали, і Уто зрозумів, що в північному крилі донжона зайнялася пожежа. Зазвичай солдати гарнізону спорожняли цистерни і приносили відра з морською водою для боротьби з пожежею, але ніхто, здавалося, не непокоївся через поширення вогню в таку зливу. Всіх більше цікавило вбивство одне одного.

Солдати Співдружності голосно вигукували прокльони ішаранцям, і ці слова давали Уто силу. Їхній гнів було розпалено, і тепер вони зрозуміли ту відразу і недовіру, яку Хоробрі відчували до ішаранців. Звірства, які Уто вчинив зі своїм другом, були лише часткою тих жахів, які пережили Марека та його доньки або перші поселенці Хоробрих у Валаері.

Війна помсти — справа не швидка, проте вона необхідна його людям. Він нарешті отримає належне йому вдоволення.

Солдати билися у внутрішньому дворі, мечі з брязкотом вдаряли об мечі. Побачивши, як один із захисників фортеці встромив лезо глибоко в живіт ішаранського солдата, Уто відчув таке піднесення, ніби сам наніс ворогу цей удар.

Блискавка розколола небо, і Мандан, спотикнувшись, упав колінами у багнюку, але Уто схопив його й знову поставив на ноги.

— Ходімо, мій королевичу, я заприсягся врятувати вас.

Інші двоє Хоробрих бігли поруч, несучи жахливі, вкриті плямами крові згортки з останками Конндура.

— Уто, деякі ішаранці вже втекли, — гукнув один із офіцерів гарнізону, заступник караульного Ослера. — Ми вбили багатьох, але нам не вдалося зупинити їх усіх. Вони несли емпру на носилках. Здається, вона тяжко поранена.

— Сподіваюся, вона помре. — Уто знав, що емпра Ілуріс не назвала свого наступника, а без спадкоємця Ішара скотиться в анархію та міжусобну війну. Жерці гризтимуться між собою, інші претенденти спробують захопити Серепольський палац. Що ж, чудово. Це ослабить їх доти, коли флоти Співдружності пронесуться по новому світу.

— Мій батько хотів миру, — почав Мандан, затинаючись, наче не в змозі зрозуміти, де опинився.

— І подивіться, що вони з ним вчинили, — відказав Уто. Нахилившись, вони пройшли через ворота і рушили підступними відкритими сходами вниз до пристані, де був пришвартований флагман Співдружності, готовий до відплиття. Інші