Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Еріон повільно надів кільце на палець і все навколо завмерло. На мить світ здавався нерухомим, ніби сам час затримав подих. Потім усе вибухнуло. Глибокі, майже чорнильні потоки темряви вирвалися з кільця, закрутившись навколо Еріона. Вони обвивали його тіло, створюючи вихор, що, здавалося, поглинав світло навколо.

Темрява пульсувала, ніби жива, випромінюючи холодний блиск. Еріон відчував, як вона проникає у його тіло, в кожен нерв, у кожну клітину. Спершу це був лише дотик, легкий і ледь помітний, але з кожною секундою вона ставала важчою, агресивнішою. Він зціпив зуби, намагаючись утримати рівновагу, тоді як ноги самі собою втопталися у землю, ніби корінням вросли у неї.

— Еріоне! — вигукнула Меліра, її голос ледь пробивався крізь ревіння вітру, що з’явився навколо них.

Сильні пориви вітру виривалися з вихору темряви, примушуючи її прикрити обличчя рукою. Її срібне волосся розвівалося в хаотичних потоках, але вона не відводила погляду від Еріона. У її очах горіло змішане відчуття страху і захоплення. Вона відчувала, як сила, яку він тепер отримав, пронизує простір навколо.

Темрява навколо Еріона почала змінюватися. Вона зливалася з його тілом, створюючи пелену, що ніби жила своїм життям. Його руки затремтіли, але він стиснув кулаки, змушуючи себе не піддаватися. Кільце пульсувало, і кожен його удар віддавався в серці, як ритм іншого життя, що вливався у його власне.

— Прийми мене, — прошепотів глибокий, хрипкий голос, що линув прямо з кільця. — Я — частина тебе.

Еріон відчув, як його тіло трансформується. Його очі сяяли тепер виразним, ледь помітним сріблясто-чорним блиском. По тілу пробігали візерунки тіней, що рухалися, як живі, і підкреслювали його мускулатуру, надаючи йому вигляду істоти, створеної для битви. Його пальці виглядали сильнішими, нігті набули металевого блиску, неначе темрява зробила їх частиною артефакту.

Його плащ, що висів на плечах, тепер здавався не просто тканиною, а згустком темряви, що рухався разом із ним, підкреслюючи кожен його жест. Навколо його постаті тремтіли залишки тіней, наче він став джерелом нескінченної ночі.

Меліра опустила руку, переставши прикривати обличчя, і зробила крок уперед. Вона не могла стримати захоплення.

— Ти… — прошепотіла вона. — Ти тепер виглядаєш як втілення самої темряви.

Еріон повільно повернувся до неї. Його обличчя, хоч і залишалося впізнаваним, тепер випромінювало велич і силу. Його очі зустрілися з її, і на мить світ навколо знову завмер. У його погляді був спокій, але також прихований буревій сили, яку він тепер мав.

— Я впораюся, — сказав він низьким, упевненим голосом, який здавався важчим, ніж раніше.

Меліра ледь помітно кивнула, її серце билося швидше, але вона відчувала, що поруч із ним справді можна подолати будь-який страх.

— Тоді час врятувати твоїх друзів, — додала вона, і в її голосі теж відчувалася впевненість.

Еріон опустив погляд на свої руки. Темрява, що ніби обвивала його тіло, тепер була невіддільною його частиною. Легкі відтінки рухалися по його шкірі, як живі візерунки, що розповідали свою безмовну історію. Він повільно стиснув кулаки, відчуваючи, як сила, яку він щойно здобув, ніби пульсувала в його венах, змінюючи кожен його подих, кожен рух.

Але разом із цим прийшло й інше відчуття. Сум. Глибокий, пронизливий. Ніби частина його душі знову залишилася в темряві, замінена цією силою. Він бачив перед собою образ простого хлопця з Лендорна, який колись майстерно викрадав їжу з прилавків або проникав у будинки, щоб заробити хоч трохи монет. Хлопця, який не мав ні влади, ні сили, але ще мав себе.

Тепер цей хлопець здавався примарою. З кожним артефактом Еріон ставав кимось іншим. Могутнім, але чужим. Він не знав, чи залишилося в ньому щось від того звичайного хлопця. Чи пам’ятатиме хтось, яким він був? Чи, можливо, навіть його власне ім'я з часом загубиться серед тіней і легенд?

Він вдихнув глибше, намагаючись зібратися. Його погляд опустився на Меліру. Вона стояла поруч, спокійна й уважна, але в її срібних очах виблискувала глибока турбота. Вона була єдиною, хто бачив його таким, яким він став. І, попри це, залишалася поруч. Її присутність була як маяк у безмежній темряві, що охоплювала його.

"Хоча б вона буде поруч," — подумав він, і ця думка принесла ледь помітне тепло в його душу. Навіть якщо він зміниться до невпізнання, навіть якщо темрява поглине його повністю, Меліра залишиться тією, хто пам’ятає, хто він є.

— Все гаразд? — її голос м’яко прорізав тишу, повертаючи його до реальності.

Еріон підняв на неї очі й ледь усміхнувся. Усмішка була слабкою, але щирою.

— Просто… задумався, — відповів він. Його голос звучав спокійно, але в ньому чулися нотки смутку. — Про те, що з кожним кроком усе більше від себе віддаляюсь. З кожним артефактом я змінююсь. Я боюсь, що одного дня той, ким я був, просто зникне.

Вона підійшла ближче, зупинившись перед ним. Її рука торкнулася його плеча, ніжно й упевнено.

— Ти не зникнеш, Еріоне, — сказала вона, її голос був теплим і водночас переконливим. — Сила, яку ти здобув, лише підкреслює твою суть, а не стирає її. Ти залишишся собою, якщо сам цього захочеш. І… ти не сам.

Еріон опустив голову, ховаючи усмішку, яка тепер з'явилася на його губах.