Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

у другій половині XIX ст. в антропологічній літературі було порушене питання про витоки фізичних рис східнослов’янських народів. У зв’язку з цим деякі російські вчені висловили думку про відсутність спадкоємності між середньовічним та сучасним населенням України. «Малорос,— писав з цього приводу Є. М. Чепурковський,— найновіший насельник, що змінив після татарського ярма дотатарську людність»[788]. Ці та подібні твердження значно розходяться з фактичними даними.

Вище вже йшлося про те, що давньоруське населення України, за даними краніології, загалом належало до двох великих угруповань: одне з них включало носіїв відносно масивних типів (нащадки древлян, волинян, тиверців та уличів), друге — грацильніших варіантів (нащадки населення полянського племінного союзу та сіверян). За будовою лицьового скелета українці схожі з представниками обох з них: з першим їх зближають розміри обличчя, з другим — конфігурація носової області. Щодо властивої сучасному населенню округлої форми голови, то вона є наслідком процесу брахікефалізації, що мав місце на території Західної, Центральної та Східної Європи, починаючи з другої чверті II тис. н. е. Загалом, за своїми фізичними рисами українці є прямими спадкоємцями давньоруської людності південних та південно-східних регіонів Київської Русі, хоча є більш гомогенними, ніж середньовічні нащадки літописних слов’янських племен. Останнє є наслідком інтенсивних процесів змішування населення різних регіонів України, які відбувались за доби пізнього середньовіччя, зокрема під час бурхливих подій національно-визвольної війни XVII ст.

Розділ VII

Міжнародні відносини Київської Русі. Русь та кочовий світ

Глава 1

Формування міжнародних зв’язків на ранньофеодальному етапі розвитку Русі

Давньоруська держава підтримувала широкі та різнобічні зв’язки з більшістю країн тогочасного світу. Серед них Візантія та її численні Провінції, країни арабського світу та Середньої Азії, Грузії та Вірменії, Волзька Булгарія — на сході та півдні, Німеччина, Франція, Англія, Данія — у Західній Європі, Швеція та Норвегія — на півночі. Найтісніші контакти відбувалися із найближчими сусідами — Польщею, Угорщиною, Чехією, Болгарією. На різних етапах розвитку давньоруської держави ці зв’язки мали різний характер, спрямованість та інтенсивність. Якщо на ранніх етапах вони здійснювалися централізовано переважно через Київ, то з XII ст. виявилися конкретні напрямки сталих зв’язків з різними країнами таких центрів, як Галич, Володимир, Новгород, Полоцьк, Смоленськ та інші, що відбивали інтереси певних князівств чи регіонів.

З часу утворення та формування Київської держави одним з найбільш важливих спрямувань її культурно-історичних контактів була Візантійська імперія. Цей напрямок визначався тогочасною геополітичною ситуацією у Східній Європі, коли на південь йшли потужні міграційні потоки практично з усього обширного басейну Дніпра. Слов’яни, а також сусідні племена балтів наприкінці V—VI ст. здійснювали неодноразові напади на території Візантійської імперії, доходячи до самого Константинополя та Середземного моря.

Активний тиск слов’янського світу Візантія ледь витримувала. Під час війни 550—551 рр. слов’яни обложили столицю імперії. Наприкінці VI ст. знов зробили кілька спроб її захопити[789]. Візантійська імперія намагалась послабити цей майже безперервний тиск шляхом різних поступок, щедрих дарів, данини (точніше відкупу). Для цього висилалися обопільні посольства, велися переговори. Так зароджувалася перша слов’янська дипломатична практика, відома нам за писемними джерелами.

До цього ж часу належать спроби Візантії розколоти слов’янські союзи, спрямувати слов’ян на боротьбу із ворогами імперії (аварами, болгарами тощо). Відбувалися перші дипломатичні контакти, укладалися договори. Слов’ян почали селити вздовж кордонів візантійської імперії та набирати у військо. Добре відомий Хільбудій, якого імператор Юстиніан призначив «начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру»[790]. У 545 р. Юстиніан надав антам нижньо дунайську фортецю Турис з округою за умови, що вони будуть підтримувати мир та охороняти північні кордони імперії.

Давньоруський літопис прямо вказує на контакти князя Кия (чи його історичного прототипу) з візантійським імператором. Він «ходилъ Царюграду... велику честь приялъ от царя», а також робив спробу оселитись на Дунаї («сруби градок малъ, и хотяше сѣсти с родом своимъ»)[791].

До VI—VII ст. відносять повідомлення про дипломатичні зносини різних східнослов’янських угруповань між собою (анти та склавіни), а також з іншими народами, які виступали то як союзники, то як вороги. Прокопій Кесарійський повідомляє про дії 548— 549 рр. готського вождя Тотили, союзниками якого у війні проти Візантії виступали слов’яни[792]. Менандр Протиктор повідомляє про переговори антів під час війни з аварами, про викуп полонених. У 560 р. згадується перший відомий у джерелах слов’янський посол ант Мезамір, якій вів переговори з аварами, проте був ними вбитий, незважаючи на права посла[793]. Вірогідно, анти були знайомі з правами дипломатів того часу й застосовували практику звичайну для навколишніх народів.

Маврикій Стратег згадує про договори слов’ян як про звичайну подію. «В цілому вони підступні й не тримають свого слова щодо договорів; їх легше підкорити страхом ніж подарунками». Феофілакт, Симокатта повідомляв про те, що анти у VI ст. стали союзниками імперії проти аварів. У союзі з візантійцями слов’яни не один раз виступали й проти готів, персів, а також із своїми колишніми ворогами воювали землі свого союзника.

Відсутність будь-яких повідомлень про підписання угод чи наявність писемних договорів дозволяє дослідникам стверджувати, що це були усні угоди з приводу конкретних проблем. На це ж вказує і їх характер: викуп полонених, підкуп, плата за мир, дозвіл на розселення, обіцянка допомоги у боротьбі з конкретним ворогом. Можливо, заувага Маврикія Стратега, що слов’яни «не тримають свого слова», вказує саме на усну домовленість.

Ці досить обмежені свідчення візантійських авторів про перші дипломатичні контакти східних слов’ян між собою та з Візантійською імперією, аварами та готами схиляють до думки, що слов’ян можна сприймати у загальному контексті розвитку тогочасної «варварської» Європи. Взаємовідносини слов’ян із сусідніми народами являли собою звичайні стосунки всередині «варварського світу» чи «варварів» з «візантійським світом». Засоби й методи, за допомогою яких встановлювалися і впроваджувалися дипломатичні відносини, були традиційними. Вони мали глибоке коріння у племінних традиціях стародавніх слов’ян, а також у великому досвіді античного, візантійського та східного суспільств.

Слов’янське суспільство вже засвоїло та знало всі типові тогочасні політичні дії, що так чи інакше були пов’язані з війною або загрозою війни. Слов’яни знали шлях на Візантію, знали, як і коли збирати могутні військові коаліції. Зростання Києва на ранньому етапі його історії багато в чому зобов’язане цим походам. Адже володар Києва контролював весь басейн Верхнього Дніпра, звідки збиралися військові та колонізаційні хвилі.

Засвоювання земель та захоплення здобичі й полонених, вимагання в імперії багатих дарів та данини в обмін на