Читати книгу - "Ловець снів"

Гра.

Його знову трусить. Йому потрібно як слід подумати, а це боляче, він відчуває, як це краде останні залишки сил, тільки цього разу це більш ніж гра, тепер важливо, хто виграє, а хто програє, тому він витрачає сили, робить дошку й карти, Джонсі плаче, Джонсі думає «о втрачене», але Даддітс Кейвелл не втрачений, Даддітс бачить лінію, лінія веде до кабінету, і цього разу він не лише ставитиме кілочки, а зробить щось важливіше.

«Не плач, Джонсі, — каже він, і слова звучать чітко і ясно, у голові вони завжди так. Це тільки дурний рот вічно перекручує їх. — Не плач, я не втрачений».

Очі заплющені. Руки складені.

У кабінеті Джонсі, під ловцем снів, Даддітс грає в гру.

14

— Я вловив собаку, — втомлено мовив Генрі. — До якого Перлмуттер підключався. Вловив його. Ми трохи ближче до них. О Господи, якби знайшовся спосіб затримати їх!

Пішов дощ, і Овен міг тільки сподіватися, що вони опиняться південніше від зони приморозків, перш ніж з’явиться ожеледиця. Вітер лютував такий, що «Хаммер», здавалося, розгойдувався на дорозі. Був уже полудень, а вони все ще їхали між Сако і Біддефордом. Овен подивився в дзеркальце заднього огляду на Даддітса: очі заплющені, голова на спинці сидіння, худі руки складені на грудях. Зловісну жовтизну обличчя оживлювала тонка яскраво-червона цівка крові, що витікає з куточка рота.

— Твій друг узагалі може допомогти? — прошепотів Овен.

— Гадаю, намагається.

— Ти начебто сказав, що він спить.

Генрі повернувся, глянув на Даддітса, потім перевів погляд на Овена.

— Я помилився.

15

Джонсі здав карти, скинув дві зі своєї купки в криб, узяв іншу купку і додав іще дві.

— Не плач, Джонсі. Не плач. Я не втрачений.

Джонсі підняв очі до ловця снів, абсолютно впевнений, що слова йдуть звідти.

— Я не плачу, Даддсе. Алергія бісова, тільки й того. Але якщо ти хочеш грати…

— Два, — мовив голос із ловця снів.

Джонсі виклав двійку з взятки Даддітса — непогано для початку, — потім зіграв сімкою зі своєї. Усього, отже, дев’ять. У Даддітса на руках шістка, питання в тому, чи стане він…

— Шість за п’ятнадцять, — пролунав голос із ловця снів. — П’ятнадцять за два. Поцілуй мене в корму!

Джонсі мимоволі засміявся. Звичайно, це Даддітс, але наскільки схоже на Бобра!

— Тоді давай устромляй кілочок.

І на очах здивованого Джонсі один із кілочків піднявся, підлетів до дошки і став у другу лунку на першій вулиці.

І тут його осяяло:

— Ти від самого початку вмів грати, так, Даддітсе? А кілочки ставив як заманеться, щоб потішити нас.

Від цієї думки на очі знову навернулися сльози. Подумати лише, всі ці роки вони вважали, ніби грають із Даддітсом, а насправді це він грав із ними. І того дня позаду братів Трекерів — хто знайшов кого? Хто кого врятував?

— Двадцять одне, — промовив він.

— Тридцять один за два, — з ловця снів. І знову невидима рука підняла кілочок і поставила на дві лунки далі. — Він заблокований від мене, Джонсі.

— Знаю.

Джонсі зіграв трійкою. Даддітс оголосив тринадцять, і Джонсі зробив хід із взятки Даддітса.

— А ти — ні. Ти можеш із ним говорити.

Джонсі зіграв своєю двійкою і переставив кілочок. Даддітс, у свою чергу, зіграв, опустив кілочок у лунку за останню карту, і Джонсі подумав: «Ти ба, мене обіграв відсталий!» Ось тільки Даддітс не був відсталим. Утомленим, помираючим, але не відсталим.

Вони розставили кілочки кожен за себе, і Даддітс опинився далеко попереду, хоча це був криб Джонсі. Джонсі згріб карти й почав тасувати.

— Чого він хоче, Джонсі? Що йому потрібне, крім води?

«Вбивати, — подумав Джонсі. — Йому подобається вбивати людей».

Але не треба про це. Заради Господа Бога, не треба більше про це.

— Бекон, — промовив Джонсі вголос. — Він любить бекон.

Він почав був здавати карти… і завмер, коли Даддітс заполонив собою його свідомість. Справжній Даддітс, молодий, сильний, готовий до битви.

16

За спиною голосно застогнав Даддітс. Повернувшись, Генрі побачив червону, немов байрус, кров, яка струмувала з ніздрів. Обличчя було викривлене в страшній судомі зосередженості. За опущеними повіками швидко обертались очні яблука.

— Що це з ним? — стривожився Овен.

— Не знаю.

Даддітс закашлявся глибоким, болісним бронхіальним кашлем. З рота віялом бризок вилітала кров.

— Розбуди його, Генрі! Заради Христа, розбуди!

Генрі подивився на Овена переляканим поглядом. Вони вже наближалися до Кеннебанкпорта, до кордону Нью-Гемпширу лишалося не більш ніж двадцять миль, до Квеббінського водосховища — сто десять. На стіні кабінету Джонсі висів знімок Квеббіну, Генрі сам бачив. Ще в Джонсі був котедж тут неподалік, у Вері.

Даддітс скрикнув: одне-єдине слово, повторене тричі між нападами кашлю. З нього поки що вилітали легкі бризки крові, це була кров із рота і горла, але коли почнуть рватися легені…

— Розбуди його! Він каже, що йому боляче! Хіба не чуєш?

— Він каже не «боляче».

— А що?

— Він каже: «бекон» .

17

У сутності, яка тепер вважала себе Сірим — яка думала про себе як про Сірого, — з’явилася серйозна проблема, але принаймні вона (він ) про це знала.

«Попереджений — значить озброєний», — називав це Джонсі. У коробках його спогадів зберігалися сотні подібних висловів, якщо не тисячі. Деякі Сірий вважав зовсім незрозумілими, наприклад «наздогад буряків, щоб дали капусти» або «що написано на роду, того не об’їдеш і на льоду», але «попереджений — значить озброєний» — це саме те, що треба.

Проблему його наочно ілюструвало те, що він почував до Джонсі… хоча сама наявність почуттів його, відверто кажучи, не радувала. Можна скільки завгодно думати: «Тепер Джонсі відрізаний, і я розв’язав свою проблему. Я його ізолював так само, як їхні військові намагались ізолювати нас. Мене переслідують… точніше навіть, за мною женуться; але якщо не заглухне мотор і не спустить шина, ні тій, ні іншій групі переслідувачів мене не зловити. До того ж я надто далеко відірвався від них».

Усе це — незаперечні факти, істина, тільки полегшення вони не приносили. А приносило полегшення передчуття. Як солодко буде підійти до дверей,