Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Вони цілу хвилину, що здавалася вічністю, вивчали одна одну поглядами. З усією очевидністю, перед Діаною була та сама найкраща подруга, з якою хоч з вогню та в полум’я, а проте відтепер вона видалася їй абсолютно чужою: карі очі взялися кригою, вилиці ледь-ледь напружені, яскраво-нафарбовані червоною помадою губи міцно стиснуті в тоненьку лінію, що можна одним штрихом олівця провести. Вся її постава так і випромінювала гіркий осуд.

― Ну привіт, подружко, ― кінець кінцем після напруженого споглядання першою озвалася Вікторія. Від Діани не приховалося, з якою уїдливою інтонацією було протягнене останнє слово. ― І як тобі королівське життя?

Слова подруги, кинуті ніби навмання, здалися Діані сильнющим-пресильнющим ляпасом. Її щоки аж горіли від так-сяк придушеної образи, а до горла підкотився противний клубок.

Врешті-решт, зібравшись на силі, вона, наче знехотя, видушила:

― Я не просила королівського життя.

― Правда? ― Брови Вікторії вдавано приголомшено скинулися догори. ― Мені здавалося, тобі завжди хотілося жити як медом пити заможно.

Ошелешена почутим, Діана аж рота відкрила від обурення: так її вжалили слова подруги ― мов плювок у душу.

― Он воно як… Виходить, отакої ти паскудної про мене думки… ― із гіркотою похитала головою вона, всім нутром відчуваючи, як в серце встромлюються сотні ножів водночас. Їй не вірилося, що це відбувається насправді: немовби весь світ похитнувся, розколовшись навпіл.

Наче осікшись власними фразами, Вікторія відвела погляд.

― Усі найближчі мені люди ― ти, братик мій ненаглядний, тато ― все моє життя брехали мені, ― карбувала через силу вона. ― Знаєш, це не так то й просто прийняти.

― Я сама тільки-но нещодавно дізналася про ці Пори року… ― проковтнула Діана важку грудку, що непомітно підкралася до самісінького горла.

― Та чхала я! ― зненацька вибухнула Вікторія, її очі аж наповнилися сльозинками лютощів. Вочевидь, вона вже давно стримувалася від гнівної тиради. ― Ти знала! Знала, що не така, як всі нормальні люди. Мені Ден розповів, чим ви відрізняєтеся від нас. Зашвидка регенерація й так далі… Ти просто не могла цього не знати. І досі мовчала!

Повисла незручна, мов камінь не серці, павза. Усі слова порозбігалися навтьоки, оголяючи незриме почуття вини, що захлеснуло Діану з головою, так і гризло зсередини гострими зубами дикого звіра. А проте вона була впевнена в одному: жодні виправдання не зможуть загладити її провину.

Тим часом Вікторія з відвертим інтересом стала розглядати обставу за Діаниною спиною. Аж ось ні з того ні з сього вшпигнула, наче відрубала:

― Мов золота клітка.

Діана, не стримавшись, видала щось схоже на сміх: знала б Вікторія, як влучно втрапила в ціль, позаяк її нахвалене королівське життя і є золотою кліткою.

Нагородивши Діану поглядом, буцімто вирішила, що та геть зовсім здуріла, Вікторія тяжко зітхнула, заспокоюючись.

― Мені потрібен час, Ді. Досі не можу повірити, що існує інша цивілізація з надлюдьми. Чорт, звучить, мов фантастична чортівня якась… Це все наче сніг на голову, розумієш?

― Повір, мені це теж не втямки, ― кисло підтакнула Діана, ховаючи погляд.

― Ден обіцяв показати мені вашу Атлантиду, ― зненацька додала Вікторія. ― Каже, що для цього потрібен якийсь спеціальний дозвіл, бо чужаків на острові не терплять. Однак він може його якимось чином отримати… ― Її вуст торкнувся ледь вловимий усміх. ― Розповідає, що в столиці зараз дуже гарно, бо на носі ж ваше найголовніше свято. Назва ще в нього якась дивна… ― замислено гмикнула вона.

― Свято Єднання двох кровавих місяців, умгу… ― понуро пробурмотіла Діана. Та раптом занепокоєно запитала: ― Ден тебе хоч не ображає?

― Пф, ― махнула рукою Вікторія, миттю перетворюючись на знайому Діані бойову подругу. ― Нехай тільки спробує! А взагалі після того, як він мені відкрив ці ваші секретні секретики, якимось шовковим став, що аж знудитися можна, ― наморщила носик вона. Наступної миті її очі загадково блиснули: ― Отже, вередуля Майк твій охоронець… І як же ж він справляється зі своєю роллю, цікаво, якщо на вид так справжнісінький псих неадекватний?

Проти волі Діанині очі креснули злющими чорними іскрами. Вогняна лава гнівних почуттів прокотилася нею від маківки до п’ят, і вона не збиралася цього таїти.

― Це Ден тобі таке наплів?!

Від гострого зору Вікторії не приховалася її бурна реакція.

― Ох, подруго, та ти попала! ― жмурячись, весело пхинькнула вона. ― Ден про твого Майка або ж словом не обмовиться, або брудом поливає. Але в мене є взагалі-то й своя голова на плечах, щоб сказати: охоронець твій паршивець ще той.

― Ндя, а я й не знала, що тобі подобаються погані хлопці, ― хихикнула Вікторія й додала, не даючи Діані вихлюпнути все, що вона про це вважає: ― І не думай мені заводити байку, що він не такий, окі? Таким хлопцям, як Майк, замарити дівчині голову раз плюнути! Ти дорам не надивилася, чи що?

Мимовіль Діана втягнула голову в плечі, не витримавши уважного погляду подруги. Так, вона безнадійно закохалася. Але розсипатися в поясненнях природи своїх почуттів не збиралася. Аж ніяк не зараз. Не тоді, коли Вікторія вогнем дихає, підбурена отруйними висловлюваннями Дениса.