Читати книгу - "І будуть люди"

— Грицю! Та чи тобі, сину, наврочило, що ти колоду тиснеш до себе та обіймаєш?..

Ой наврочило, мамо, наврочило! Ота відьма, мамо, наврочила, що он, подивіться, іде, виграє стегнами на його, на Грицькову, згубу! Та ще і питає: «А де ж старости?»

Зажди, Марто, наберися трохи терпіння: зашле Гриць до тебе старостів. Таких старостів приведе, що ти й світові білому будеш не рада!

Бач, он сидить один староста позаду Ганжі — він не зіб’ється, Марто, з доріжки, упіймає куницю, як би вона не замітала за собою сліду, та й посватає її якщо не з тюрмою, то з жебрацькою торбою...

Марусині батьки вже чекали гостей: дочка ж попередила ще вчора. І хоч обоє вдяглися у празникове, а батько навіть підстригся та виголив щоки і підборіддя, однак удали, що гості застукали їх зненацька, — так годилося.

— Оце, як бачите, привів я до вас покупця, — почав Ганжа, коли вони привіталися та посідали.

— Та в нас нічого мов і продавати, — з лукавою посмішкою відповів Марусин батько. — Хіба що теличку або вівцю... Як ти, стара?

— Дак то ж Марусина теличка! — заперечила мати: сміх так і бризкав з її метких чорних, як у дочки, очей. — Ти ж її Марусі, коли корова отелилася, пообіцяв!

— І... ти горе, я ж і забув! — забідкався батько. — Що ж мені, дорогії купці, із вами робити? Не хочеться ж відпускати з порожніми руками. От хіба що разом із теличкою купите й Марусю...

— Чого ж, ми не проти, — усміхнувся Ганжа. — Ми і дівчину десь біля телички пристроїмо... Чи не так, Володю?

Володя не відповідає: він невдоволений. Просив же дядька Василя не підпрягатися до забобонних Марусиних батьків, як людину просив...

— То, може, й товар нам покажете? — не діждавшись відповіді, продовжує Ганжа.

— А чого ж, можна і показати... Стара, а сходи до кошари та виведи теличку!

— А може, почнемо із Марусі? — зжалівся нарешті над Володькою Ганжа.

— Та можна й Марусю... Веди тоді дочку, стара, та гляди, щоб не забігла!

Зайшла до хати Маруся: вся у святковому, стрічки в косах переливаються всіма барвами молодості, ледь стримуване щастячко тріпоче вигнутими крильцями вій. На простертих руках — велика таріль, покрита рушником, а поверху — хлібина, сіль, чарка з горілкою.

— Ось, дочко, прийшли за тобою купці, — споважнівши, мовив до неї батько, а мати вже звично тулила фартух до очей. — То що, дочко, накажеш робити?

Маруся недовго вагалася: підійшла до Ганжі, подала йому таріль і, коли він узяв хлібину і перехилив чарку, спритно, так немов іще змалку училася, перекинула через його плече широкий вишиваний рушник. І Володя, глянувши в її чорні, переповнені щастям очі, враз відтанув — забув про всі оті забобони.

Тільки як повертались із хутора та з-за розлогого пагорба засвітило цікавими вікнами село, неспокійно засовався, попросив:

— Дядьку Василю, зніміть рушник!

— Для чого, Володю? — ганяв під вусами лукаву посмішку Ганжа. — Сват я чи не сват?

— Зніміть, дядьку Василю! Бо із дрожок ізскочу!

І вже, шалапутний, заносить ногу — от-от стрибне на дорогу!

— Ну, ладно, зніму, — здався Ганжа. — Якщо вже ти так, Володю, хочеш... Поможи тільки розв’язати, бо Марусина замотузувала так, що й зубами не розгризеш. Видать, таки любить тебе, Володю!

Червоне весілля справляли в сільбуді: набилося людей так, що і миші не було де пролізти. Лавки аж тріщали, задні напирали на передніх, попід стінами, витираючи крейду, стовбичили парубки та дівчата, а під сценою густою пташиною зграєю всіяли підлогу Миколки й Ганнусі. В татових картузах і шапках, що безперервно наповзали на очі, в маминих хустках, пов’язаних попід пахвами.

Молодята сиділи на сцені. Були не менш червоні, аніж матерія, що вкривала стіл, за яким вони сиділи. Особливо — Маруся. Та не знала, куди й очі подіти. Володька ж ніяк не міг зрозуміти, звідки набралося стільки людей, та ще й діти на додачу. Сам же писав запрошення на червоне весілля — підраховував, щоб не було товкотнечі, щоб усім місця вистачило, а зійшлося чи не все село.

Тут же, за столом, — Ганжа. А позаду вишикувались учні. Молоденька вчителька Людмила Пилипівна, не менш червона та схвильована, аніж молодята, то щось шепоче дітям, то оглядається заклопотано на Ганжу. Домовилися ж, що коли він махне рукою, то діти повинні співати «Інтернаціонал».

Ось Ганжа звівся, одкашлявся, підніс руку, домагаючись тиші. І тут Людмила Пилипівна обернулася до хору і махнула руками.

Повстаньте, гнані і голодні,

Робітники з усіх країн...

Всі, хто сидів, повставали, чоловіки та хлопці познімали картузи і шапки: уже, слава Богу, навчилися. І в клубі відразу ж стала ще більша задуха.

Здивований Ганжа до кінця дослухав гімн, зачекав, поки знову посідали та влігся трохи гомін, потім урочисто почав:

— Товариші селяни й селянки! Сьогодні ми зійшлися на червоне весілля, що його справляють наші молодята Володимир Твердохліб та Маруся Герасименко. Ось вони сидять перед нами, — повів у їх бік рукою Ганжа, і Людмила Пилипівна, шо стерегла його очима, і собі махнула до учнів рукою.

Повстаньте, гнані і голодні,

Робітники з усіх країн...

Як у вулкановій безодні,

В серцях у нас клекоче гнів...

Люди зводилися, вже трохи дивуючись, чому так часто співають «Інтернаціонал», Ганжа ж сердито кусав вуса: чи вона з глузду з’їхала, та Людмила Пилипівна? Адже домовилися співати тоді, як махне рукою!

Однак далі все пішло, як треба. Ганжа догадався нарешті не махати рукою і до кінця сказав усе, що мав сказати: поздоровив червоних молодят, побажав їм щастя, довгих років життя, синів і дочок — на благо всього трудового народу. Присутні стримано плескали в долоні, і тепер уже за командою Ганжі учнівський хор співав «Інтернаціонал».

Потім на сцену подерся Микола — найближчий помічник Твердохліба. Він дуже ніяковів і, доки дійшов до столу, чіпляючись чоботом за чобіт, то й розгубив усі приготовлені слова: стояв перед молодятами і тільки лупав очима.

— Дорога Марусю... — підказав тихо Ганжа вкінець розгубленому хлопцеві.

— Дорога Марусю, — повернувся до Ганжі Микола.

— Розглянули твою заяву і прийняли тебе до комсомолу...

— Розглянули і прийняли до комсомолу...

— А тепер, на оцьому червоному весіллі, урочисто вручаємо тобі комсомольський квиток...

— ...вручаємо комсомольський квиток... — вторив Микола.

— Ну, чого ж стоїш? — уже сердито шипів Ганжа. — Давай квиток!.. Та не мені, дурню, Марусі давай!..

Одірвавшись од Ганжі, Микола кинувся до Марусини і мало не повалив столу. Потім, змокрілий, довго не міг знайти сходів зі сцени. А Володька, звівшись, взяв із столу червону хустку, став пов’язувати заквітчану Марусину голівку, і Людмила Пилипівна, вже не чекаючи команди, махнула рукою перед застиглою шеренгою хору.

Весело, дзвінко лунали дитячі голоси, весело, щиро усміхалися люди, що