Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Проте їй це не вдалося: Діана прокинулася від сліпучого сонячного світла, яке прозирало з-поміж кимось розчахнутих навстіж занавісок.

Свідомість мало-помалу прояснювалася, повертаючись до реальності, ― події останніх днів прийшли на пам’ять похмурою тінню. Звільна Діана на повні груди вдихнула прохолодне повітря: вочевидь, вогонь у каміні погас ще вночі, і кімната до ранку встигла швидко охолонути. Ех, вилазити з-під теплої ковдри страх як не хотілося!..

Проганяючи залишки сновидіння та відчуваючи на собі чийсь уважний погляд, заінтригована Діана насилу розтулила очі. І яке ж було її здивування, коли прямо перед ліжком вона побачила… Мей! Та ще й у теплому кожушкові з овчинки поверх хутряних штанів. Невже в Атлантиді настала справжня зима? Попри трішки сонний вигляд, Мей перебувала в піднесеному настрої, немовби готова була гори перевернути.

― Годі лежма лежати, соня! ― переконавшись, що Діана прокинулася, вигукнула Мей. ― Усе життя проспиш, їй-бо.

Сон мов рукою зняло. Діана так зраділа появі Мей, що миттю підірвалася з ліжка й кинулася її обіймати. Та теж міцно обійняла її у відповідь.

― Ви коли повернулися? ― У Діаниному голосі вчулося щире полегшення.

― Та ось вдосвіта, щоб до третіх півнів встигнути, ― стенула плечима Мей й кивнула на віконниці, за якими визирало безхмарне небо, оперезане світанковими променями. ― Нарешті розпогодилося ― і ми тут як тут. Думали ще вчора, але Макс переживав за літальну машину... Все-таки небезпечно в бурю летіти. Слухай, ― раптом протягнула вона, потираючи долоні, ― щось у тебе холодно… Задубіти можна.

― Я зараз розпалю камін! ― цієї ж миті заметушилася Діана й прожогом кинулася до дровниці. Однак її спіткало розчарування: дровниця стояла порожньою. Дивно… Діані здавалося, наче перед сном вона наповнювала її дровами (від допомоги слуг же ж навідріз відмовилася, твердо вирішивши, що дбатиме про себе самотужки).

Ця обстава неабияк її схвилювала, адже все частіше Діана помічала за собою дивину: прогалини в пам’яті, складність сконцентруватися на читанні, зникнення апетиту, раптові приступи нудоти та запаморочення… Можливо, ці незвичні симптоми виникли через адаптацію до нового середовища, позаяк ще ніколи раніше Діана не жила серед океану. Однак тривога продовжувала шкрябати їй на серці, оскільки Пори року за каноном повинні мати відмінне здоров’я.

Схоже, сум’яття відбилося на її обличчі, бо Мей підскочила до неї й злегенька торкнулася за плече:

― Ей, все гаразд? ― У її погляді було стільки теплоти, що Діана на мить похитнулася, розчулившись. Виявляється, вона встигла не на жарт відвикнути від звичайних виявів доброти…

Так-сяк зібравшись з думками, Діана непевно кивнула.

― Вибач, дрова закінчилися. Зараз піду принесу. Почекай мене тут. Я мерщій!

І, нашвидку переодягнувшись у сукню блакитного відтінку з невеликим квадратним вирізом та довгими рукавами, в якій до того ж було тепло та зручно, Діана стрімголов вилетіла з приміщення, залишаючи ошелешену Мей дивитися їй вслід.

Уже в невеликому сараї, вкрай набитому дровами, Діана прислонилася до стіни, прислухаючись до власного прискореного серцебиття. 

З нею щось відбувалося, і вона не розуміла, що.

***

Прихопивши важкеньку в’язку дров, Діана простувала напівсонним замком, подеколи зупиняючись, щоб перепочити. Мимоходом вона зазирнула до кухні, аби взяти каву та всілякі смаколики: булочки з заварним кремом, ватрушки з сиром і шоколадні цукерки з чорносливом та горішками, які Мей дико обожнювала.

Опинившись у Сонячній кімнаті, Діана сторопіла від ще однієї чудасії: Мей залізла з ногами на ліжко й закуталася ковдрою по самісіньку голову, причому не знявши верхнього одягу.

― Я погано переношу холод, ― цокотячи зубами, пояснила вона.

Ніяк не прокоментувавши, Діана, не гаючи ні хвилини, розпалила вогонь. Допоки мляві язики полум’я пожирали дрова, вона дістала з шафи три теплі пледи, укутала ними Мей, яка вже встигла перебратися поближче до каміна й гріла замерзлі руки, а відтак налила каву в кухлі й передала одну чашку Мей. Та з вдячністю прийняла напій і стала пити маленькими ковточками, спрямувавши погляд на іскристе полум’я. Тим часом Діана теж примостилася на килим й насолоджувалася кавою. У неї вона вийшла не така смачна, як у Майка, але все ж нівроку.

Так спливло довгих хвилин п’ять. Бліді щічки Мей поступово налилися рум’янцем, повертаючи їй звичний життєрадісний вигляд.

― Дивно, що Майк не подбав про тепло в твоїй кімнаті… ― повагом мовила вона. ― Щось на нього не схоже.

Діана, не стримавшись, роздратовано пирхнула: не схоже, на нього, ага…

― Давай не будемо зараз про Майка, гаразд? Розкажи-но краще, як минула ваша подорож.

Попри Діанині старання, голос її прозвучав різкіше, ніж вона цього хотіла. Це не приховалося від Мей: її обличчя виражало відверте спантеличення. Однак, варто віддати їй належне, вона зрозуміла Діану без зайвих слів і не стала продовжувати цю гостру для неї, мов ножем по серцю, тему.

Очі Мей горіли яскравим вогнем, коли вона розповідала про Атлантиду. Виявляється, вся Імперія Пір року, особливо столиця Атланта (яку, власне, й відвідували Мей з Максом, бо ж там знаходиться знаменита Академія), нині перебуває в святковому настрої. Вузенькі вулички напередодні найголовнішого свята року прикрашені червоними стрічками та жовтими вогнями в ажурних світильниках, а головна площа просто-таки потопала в яскравих барвах, гула від сила-силенної музи́к та театральних вистав. Поза тим у повітрі витали пахощі печеного за спеціальним рецептом хліба та смаженого м’яса. Межи крамничок, в яких продавався будь-який товар ― прикраси, тканини, одяг, механізми з додаванням небесної сталі, посуд, їжа, прянощі, солодощі… ― снували люди якого завгодно штибу: від бідних селян до заможних містян. А проте було в них дещо спільне: червоне вбрання (будь-то сукні або ж плащі поверх грубого чи розчепуреного одягу).