Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Діанині п’яти так міцно приросли до підлоги, що Мей довелося ледве не силоміць заштовхувати її до кімнати.

― З якого дива застрягла на порозі, їй-бо? Макс ледве не останні титани витратив на кавусю, бо ж рідкісна вона, з самого Проклятого лісу привезена. На додачу ж ще й напрочуд смачна!

― Титани? ― вкрай розгубилася Діана, опинившись всередині.

― Ага! ― почулося десь знизу. ― Це срібляки наші. Монети такі. Чи ти думала, в нас ваші гроші ходять, балда?

Діані вартувало величезних зусиль, аби не мугикнути щось дошкульне у відсіч. Натомість вона з усміхом відповіла, обережно спускаючись слідом за Мей, що швидкома подалася вперед непримітними на перший позір східцями:

― Покажеш?

― Авжеж, розбігся! ― став Майк руба, полоснувши Діану гострим поглядом. Воднораз у неї виникло стійке відчуття, немовби він вбирав кожен її крок ― таким невідривним був його погляд.

Діана зупинилася на передостанній сходинці, щоб її очі опинилися прямо навпроти Майкових.

― Невже охоронцю шкода дрібки монет Королівства, яким незабаром володітиме його принцеса? ― випроставшись, з викликом мовила вона.

Їхні погляди, зіштовхуючись, вирували, сполохуючи шалений потік крові у жилах.

― Мені для моєї Величності нічого не шкода… ― тихцем, ніби здаючись, озвався Майк.

Несамохіть Діані майнуло в думці, як же сильно вона сумувала за ним: за його голосом, сповненим нахабства, за обличчям без звиклої холоднокровної маски, за дивним шрамом у формі серця, до якого рука тягнулася без угаву, за волоссям, яке так і хотілося розколошкати ще дужче, за бездонними очима, в яких нарешті з’явився слабкий спалах тепла.

Напевно, Майк міркував про щось схоже, адже він ледве-на-ледве посміхнувся, показавши щемливі ямки, чим сколихнув все її єство. Ще якась мить ― і Діана, поза будь-якими сумнівами, ані трохи не вагаючись, стиснула б його в міцних-преміцних обіймах.

― Агов, досить бісики пускати! Часу у вас для цього вагон буде, ― наскоком напустився Макс, чим махом повернув Діану з небес на землю. Майк теж потьмянів та відвернувся.

Щоб приховати збентеження, Діана стала розглядати обставу.

У кімнаті, що, найпевніше, була спальнею, переважали темно-фіолетові барви (як, власне, й у горішній, яка скидалася на кабінет). Незважаючи на похмурі тони, тут, на диво, панував затишок. Схоже, це завдяки постійному підтриманню чистоти: на противагу усталеним поглядам про хлоп’яцькі помешкання, кожна річ в кімнаті Майка знала своє місце, і навіть на полицях не було ні грама пилу. Діана аж присвиснула: а Майк, виявляється, причепура ще той!

Біля навстіж відчинених віконниць стояв стіл, обабіч якого метушилися Мей з Максом, сперечаючись про те, як правильно нарізати духмяний пиріг: трикутниками чи квадратиками. Хоча ця полеміка позбавлена будь-якого сенсу, по всьому було видно, що обидва отримують задоволення від гризотні.

Лівобіч від сходів розміщувалося ліжко, в кутку покоїлася гітара, поодаль знаходилися шафа, декілька тумб та книжкових полиць ― просто, але зі смаком. І, звісно ж, не обійшлося й без високих срібних свічників, розставлених куди не кинь оком, гілчастої люстри, що кріпилася до стелі масивними ланцюгами, а ще ― колекції найрізноманітнішої зброї, якою була встелена кам’яна стіна правобіч від сходів. Мечі (довгі чи короткі, в піхвах чи без), щити (як великі, так і малі), ножі, кинджали, стилети, списи, луки та стріли… ― чого тут тільки не було! А проте все це різноманіття об’єднувало одне: небесна сталь.

Діанину увагу привернув камін, змайстрований у класичному стилі ― попросту оздоблений камінням, без зайвої помпезності. І хоча в ньому палахкотів вогонь, розповсюджуючи теплінь, складалося враження, наче розпалили його нещодавно: у кімнаті все ще було доволі прохолодно.

На камінній полиці ряд у ряд стояли фотографії у позолочених рамах. Зацікавившись, Діана підійшла ближче. На одній з них був зображений портрет усміхненої пари ― очевидно, батьки Майка. Але Діану зацікавила інша світлина, яку ніби спершу розрізали, а потім, передумавши, склеїли: на фоні замкового муру знаходилися дві сімейні пари ― батьки Майка та Діани. Пообіч них були, власне, й самі Майк (на диво, усміхнений) та Діана (серйозна та з якимось сумовитим поглядом). Позаду виднівся Алекс, чимось невдоволений, та жінка неймовірної вроди з льодовитими очима та сріблявим волоссям ― достоту таким же, як зі сну.

― Хто ця жінка? ― насилу переводячи подих, запитала Діана.

― А, це Морена, ― пояснив Майк, миттю опинившись поруч. ― Наша Королева. Ну, я розповідав тобі…

Діана гмикнула, згадавши Майкову зашвидку розповідь про Зимню Королеву, яку віднайшли біля Проклятого лісу в хворобливому стані. Обурення від безпідставного звинувачення досі кипіло всередині: її обмовили, облили грязюкою з бозна-якого болота, а коли Королеву нарешті-таки знайшли, жодного вибачення вона не почула. І навряд чи почує, бо «відьма» ж, «ганебна помилка природи»… Ух, біс би їх побрав, тих Суддів, всіх разом взятих!

Зненацька Діану мов блискавкою прорізало від приголомшливого усвідомлення: а раптом їй дійсно сниться Морена? Чи можливо таке, що в ту рокову ніч, коли сталося вбивство її батьків, було більше дійових осіб, ніж відомо зараз? А якщо Морена теж була там присутня? Адже чому ж тоді ще їй знадобилося самовільно лізти до чорта на роги, до самого Проклятого лісу, який має лихий вплив на Зимніх? А можливо, вона безпосередньо причетна до… Мимовіль Діана різко хитнула головою: та ні, навіщо це Королеві?