Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

Дедалі більше хвилюючись, вона й не помітила, як почала слабнути: у голові жахливо запаморочилося, фотографія стала розпливчастою, подвоївшись, а потім потроївшись. Діана похитнулася, вчепившись незграбно пальцями за полицю. Майк притримав її за стан, не даючи впасти.

― Ей, все гаразд? ― щиро занепокоївся він, враз змахнувши з себе безпристрасність.

― Угу, ― відмахнулася Діана. Вона сподівалася, що за мить це мине. Зазвичай так і відбувалося...

Вочевидь, Майк не повірив її слабим протестам: підвів до каміна й посадовив на кошлате хутро невідомого звіра.

― Сонце… ― Його очі виблискували непідробною панікою. ― І часто таке з тобою?

Не бувши спроможною зв’язати й двох слів, Діана ствердно кивнула.

― Дідько! ― Майк раптом обережно пригорнув її до себе ― тремтячу від незвичного фізичного стану та зовсім сторопілу від його дій. Уткнувшись носом в плече, Діана глибоко ковтала кисень, мало-помалу приходячи до тями.

― Можливо, води? ― заметушилася Мей поруч.

― Зараз принесу! ― кинувся Макс до сходів.

― Почекай! ― запротестувала Діана, якій вже було набагато краще. Нерішуче відсунувшись від Майка, вона додала, бувши стривоженою загальною увагою: ― Все гаразд. Це стається, коли я надмірно думаю над своїми снами. Можливо, так відбувається процес згадування чи щось типу цього…

Запала задушлива тиша: усі виглядали спантеличеними та явно міркували над почутим.

― Ну, дія Антиспогаду непередбачувана, ― напружено протягнув Макс, шкрябаючи потилицю.

― До того ж достеменно невідомо, як відбувається повернення забутих спогадів, ― замислилася Мей.

― І це точно не Ден, ― невідь-чому мовив Майк, все ще насторожено вивчаючи Діану.

― От його ще зарані списувати з рахунків! ― вигукнув Макс, розливаючи каву в кухлі. ― Чи ти забувся, як тебе самого того…

― Не забувся! ― стрельнув сердито Майк. ― Але Діана ― не я. Їй він не зашкодить. Принаймні не зараз…

Здивування зблиснуло на обличчі Макса, але він хутко опанував собою і, мов нічого й не було, роздав кухлі друзям, поставив нарізаний пиріг на підлогу, а сам всіявся біля Мей на килимі.

― Пригощайтеся, чи що, ― стенув плечима він.

― Дякую, Максе, ― посміхнулася Діана й відпила каву ― на смак таку ж, як і Майкова, хіба що трішки кислішу. І що в ній особливого?

― Сам прикол в тому, що зерна цього сорту кави здобувають у Проклятому лісі, та й годі, ― прочитав Майк її думки й додав, лукаво ворушачи бровами: ― Типу небезпечно, гра з вогнем і все таке.

― Тому вона дорога до чортиків, ― скривився Макс.

― Я тобі відшкодую, ― потягнувся Майк до рюкзака.

― Пф, не дурій, ― махнув рукою той. ― У мене тих титанів вдосталь.

Майк тільки плечима знизав: мовляв, як хочеш, а сам перехопив зчудований Діанин погляд, спрямований на рюкзак ― звичайний, шкільний, з металевими застібками.

― О! ― примружився він. ― Це я з твого міста прихопив. Зручним виявився.

― Ясно, ― пхинькнула Діана.

Вони трішки помовчали, насолоджуючись вранішньою тишею, смакували кавою та пирогом, який виявився з м’ясом ― дуже смачний. Мей вряди-годи обмінювалася з Максом зашарілими поглядами, а Майк тільки те й робив, що кидав на Діану стривожені позирки, але, таки впевнившись, що з нею все гаразд, припинив і просто втупився в камінне багаття.

― Я бачив Дена, ― ні з того ні з сього заявив Макс. Усі миттєво повернули до нього голови, вимагаючи продовження, окрім Майка, який байдуже вивчав вуглинки. ― На екзамені з бойового мистецтва.

― Ага, ― неуважно озвався Майк, підвівся, щоб підкласти дров у багаття. ― До речі, як все пройшло? Ти так і не розказав… Здав?

― Та програв! ― невесело реготнув Макс. ― Не моє це… Краще з маслом возитися, ніж зброєю махатися.

― А ти здав? ― поцікавилася Діана в Майка, ховаючись за кухлем. ― Чи у вас різна програма?

― Майк охоронець, тому… ― розпочала Мей, але Майк її урвав:

― Діло не в моєму титулі… За цей рік я не програв жодного поєдинку, тому резону складати екзамен з бойового мистецтва нема. Заочно оцінку виставили ж.

Мей тільки руками розвела, мов, тобі видніше.

― А Ден як, здав? ― з відчуженістю спитав Майк, а проте напружені вилиці видавали його досаду з головою.

Усі повернули до нього насторожені погляди: з чого б це йому цікавитися успіхами свого найзапеклішого ворога?

― Та здав… ― буркнув Макс, водячи долонею по ворсистій поверхні килима.

― І як? ― зажадав пояснень Майк.

― Бився, мов осатанілий, ― процідив той, дивлячись Майкові прямо у вічі. ― Техніка бездоганна, неначе він цілий рік те й робив, що мечем вправлявся. Не програв ні разу.

― Добре, ― просто відказав Майк, знову обернувшись до каміна.

― Та що «добре»? ― зірвався на крик Макс. Мей аж підскочила, так несподівано це прозвучало.

― Добре, що не програв ні разу. Гідний супротивник буде, ― пройняв Майк друга очима.