Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― І це все? Ти більше нічого не хочеш розповісти?

Дещицю вони вивчали один одного, поки Майк не відказав:

― Та ні.

― Як знаєш, ― здався Макс, проте з недовірою зиркати на друга не переставав. Аж раптом схопився на ноги, сполохнувши полум’я ― іскринки так і сипонули врізнобіч, та став метушливо міряти кроками кімнату: ― Хай йому сім гаспид, щось у Деновій поведінці змінилося, Майку! Він і раніше не був подарунком, «кращий учень Академії» ― це тобі не мале цабе. Одначе зараз… ― запнувся він. І збуджено продовжив: ― Ден запишався не на жарт: ходить по Академії, мов важлива птаха, а Судді з ним ще й за ручку вітаються. Це як мінімум підозріло! Адже Судді зневажають тих, у кого нечистий родовід, ― чомусь покосився він на Мей. ― Врубаєшся?

― Максе, видихни, ― скривився ніби від нудьги Майк. ― Ден ― найкращий учень. Звісно ж, які б темні плями не були в його родоводі, Судді його поважатимуть.

― Себто для того, аби Мей отримала їхню пошану, їй потрібно всього-на-всього стати «кращою»? Так виходить? ― гарячкував далі Макс. ― Так не працює, Майку, і ти це знаєш!

― У Мей інший випадок: у неї договір, ― мов маленькій дитині пояснив убивчо спокійно той.   

― Ну, звісно, договір… А я б не здогадався! ― вибухнув Макс, ставши схожим на розпашілого дракона: його карі очі так і палахкотіли лютими іскрами. Наступної миті спересердя як вгатив ногою по залізному бильцю, що аж ліжко затряслося. ― Бісова система, хай горить вона синім полум’ям! ― Добряче вилаявшись, Макс чкурнув геть мало не бігом.

На часинку опустилася мертва мовчанка.

― І яка муха його вкусила? ― спантеличилася Мей і теж підвелася. ― Знаєте, я піду за ним, поки якогось лиха не учворив… Як то кажуть, Літо в гніві аж вогню кре́ше, ― посміхнулася вона, але вийшло мляво. У ту ж хвилину підстрибом помчалася східцями, тільки-но на останок кинула через плече, по-лисячому мигнувши очима: ― А ви тут цеє, без сварок, добре?

У сповненій від напруження тиші, що запанувала після несподіваного відходу друзів, було чути лише тріскіт дров, які покволом розщеплювалися на вуглинки, та погойдування оксамитових занавісок, які збурював переполошений вітер.

По правді кажучи, Діана дико згорала від цікавості: що це за договір такий? Яким чином він був укладений? До чого тут, зрештою, родовід? Ці питання висіли їй на кінчику язика, так і просилися назовні, але вона чимдуж їх придержувала за зубами: відчувала, що це щось глибоко особисте і їй не слід у це лізти.

Мовчання чимдалі затягувалося ― і Діана не витримала:

― Мабуть, я теж піду…

Вона вже поривалася підвестись, як Майк притримав її за руку.

― Залишся, ― стишеним голосом мовив він, дивлячись ніби крізь неї. Це прозвучало настільки благально, що Діана, всупереч внутрішньому протесту, піддалася на вмовляння.

Тільки зараз вона зауважила, як неабияк сильно Майк змарнів, немовби його щось поїдало зсередини ― якась страшезна таємниця, з якою він був би й радий поділитися, але незримі обставини тиснули на нього зусібіч, сковуючи в безжальних лабетах.

Тремтячими пальцями Діана вхопилася за кухоль й опорожнила його за одним махом. Незручність так і носилася в повітрі: як себе поводити з цим новим Майком Діана не мала жодного поняття. Здавалося, Майк відчував щось схоже: пригаслий погляд втуплений в одну точку, на обличчя ніби похмура тінь набігла, а плечі зсутулені далі нікуди.

Неждано-негадано Діанині очі вхопили шкіряний корінець, який нагло виглядав з-під килима, так і манив до себе… Цікавість взяла гору над розсудливістю: мить повагавшись, Діана все ж таки потягнулася за книгою, але Майк блискавкою кинувся й висмикнув річ. Ще й креснув злісно, що аж іскри з очей поскакали.

― Це особисте.

Несамохіть Діана намурмосилася, але в той же час нею охопив шалений азарт.

― І що ж ти там ховаєш? ― спідлоба зиркнула вона, знов-таки потягнувшись за книгою. ― Любовні мемуари?

― Можливо, ― підняв він книгу вище. ― Маленьким дівчаткам таке читати не можна. Очі від сорому повилазять.

Така зухвала відповідь під’юдила Діану ще дужче: вона скількимога потягнулася за книгою, навіть хватонула її, потягнувши на себе, але Майк виявився, видима річ, значно сильнішим за неї ― міцно тримав книгу, зараза.

Боротьба тривала недовго. Від чергового різкого поштовху Діана втратила стійкість і, не встигнувши й оком змигнути, полетіла на хутро. Якби не Майк, який вчасно зреагував, підхопивши її біля самої підлоги, так і торохнулась би головою. Щоправда, сам він теж не вдержав рівноваги й гепнувся, придавивши її всім тілом.

― Догралася, ― мовив він, злегка підвівшись. Мовби зумисне дражнячись, помахав прямо над Діаниним носом трофеєм. ― Тут зібрані всі мої думки про тебе. Дійсно хочеш їх знати?

― Вірші? ― зраділа Діана, миттю забувши про своє невтішне положення. ― Ті самі? Тоді тим більше дозволь їх прочитати! Ну хоча б одним оком, а? ― заканючила вона, тягнучись до записника, але Майк зараз же жбурнув його вбік.

― Припустимо, я дозволю тобі туди зазирнути, ― неквапом протягнув він. В його очах танцювали лукаві язики полум’я, що аж підбурювали до дій, позбавлених здорового глузду. ― І що ж мені за це буде, моя Величність, м-м-м?