Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Ну…

Свідомість затьмарилася, бувши неспроможною видати хоч якісь розумні аргументи. Відчуття ваги Майкового тіла, як і гарячий його подих, так і зводило з розуму, п’янило, одурманювало… А приємна теплінь від камінного вогню тільки піддавала жару, розпалюючи кров.

― І що ж ти зробиш, моя Величність? ― повторив Майк якимось переміненим голосом ― хриплуватим.

Його погляд прикипів до її вуст, і ― о чорт! ― як же сильно вона цього бажала!

Але щось їй підказувало, що їхній поцілунок ― якщо він взагалі коли-небудь станеться, якщо це взагалі можливо ― має відбутися не за таких обставин. Достоту не тоді, коли між ними так багато стін.

Зібравши всі залишки самовладнання, Діана відштовхнула Майка від себе. На диво, той піддався легко, буцім очікував саме такого жесту від неї, ― сів напівлежачи і навіть злегка посміхнувся. Діана ж, навпаки, не поділяла його настрою: набурмосилася до краю.

― Мабуть, мені дійсно не варто знати, що ти там про мене думаєш, ― скоромовкою проговорила вона.

― Так швидко здаєшся, ― насмішкувато вигнув брови він. ― Щось на тебе не схоже.

― Та, знаєш, боюся розчаруватись.

Певний час Майк прямо-таки обсипав Діану незмигним поглядом, від якого їй робилося аж млосно, доки врешті-решт не «здався»: просто взяв і кинув Діані записник.

Дещицю хвилини Діана витріщалася на книгу, мов на восьме чудо світу якесь.

― І хто це тут ще швидко здається, га? ― не втрималася від шпички вона. Майк тільки плечима знизав, а потім байдуже розлігся на килимі, заплющившись.

Діану аж роздирало від цікавості, але й водночас було ніяково до чортиків: мало що там Майк про неї понаписував… Та все ж вона, тамуючи хвилювання, розгорнула записник.

― Ох…

Цупкі жовті сторінки були розписані акуратними літерами, з красивими завитками, однак НА НЕВІДОМІЙ МОВІ! Діаниному розчаруванню не було меж. Вона аж розчервонілася вся, ставши схожою на чайник, що зараз закипить, розприскуючи пар увсебіч.

Майк давно вже помирав зо сміху.

― Ти би бачила свою реакцію, мала, ― давлячись хихотінням, вичавив він.

― Так нечесно! ― лускаючись зо злості, шварконула вона записником, мало не знісши Майкові голову, чим розвеселила його ще більше. ― Не міг нормальною мовою написати? Ну справді!..

― Вибачай, наша древня мова ідеально підходить для потаємних фантазій про тебе.

― Та тобі просто пощастило, що я забула її, ― закопилила губу Діана.

― Угу, пощастило.

Усю Майкові веселість мов вітром змело. Блискавично схопившись на ноги, він потягнувся, наче робив зарядку, і повагом подав Діані руку:

― Час наближається до сніданку, моя Величність. Пиріг ― це, звісно, добре, але потрібно щось суттєвіше, не знаходиш?

― Чур, цього разу готую я, ― вхопилася Діана за Майкову руку міцно, встаючи.

― Домовилися.

***

Десь близько п’ятої години, похапцем попрощавшись, Макс покинув Кригожар, нарікаючи на негоду, що насувалася, а також на виснажливий навчальний тиждень, що очікував попереду.

Цілий день вони з Майком провозилися над літальною машиною, ремонтуючи панель приборів. І їм це, завдяки золотим рукам Макса, таки зрештою вдалося зробити, від чого з Майкового обличчя впродовж тривалого часу не сходила задоволена посмішка. Щоправда, прискіпливий техогляд виявив ще декілька місць, яким не завадило б приділити увагу.

― Машинці вже не один десяток років, одна з найперших моделей же ж, ― бурмотів Макс, витираючи руки від мастила. ― Раритетна річ! Обережніше з нею, лади?

На що Майк набурмосено кивав, явно погоджуючись. Вочевидь, ця машина дійсно багато що означала для нього, раз він так сильно трусився над нею…

Навдивовижу, після вечері Майк не подався тишком-нишком геть, що вже зробилося його звичкою, а притримав Діану за руку й шепнув одним поглядом: «За мною».

І ось вони сидять на кріслах в Майковій горішній кімнаті, не зводячи обтяжливого погляду одне з одного.

З-за розчахнутого навстіж вікна шелестів вітер, боляче вдаряючись об мури Кригожару. Темним небом кресали блискавки, а відтак бахкав грім, сполохуючи слабеньке полум’я в каміні, в якому поволі згасав вогонь, а по облицьованих каменями стінам ковзали стривожені нічні тіні від свічок, що густо стриміли в канделябрах.

Щосили Діана намагалася приборкати розбурхане серце, одначе воно гупало раз у раз бистріше, гучніше, все настирливіше. Чому Майк покликав її ось так-от ні сіло ні впало до себе? Невже нарешті все мов на духу розповість, не буде критися, затаювати правду?

― Кого б ти хотіла запросити на свято?

Діана очікувала почути що завгодно, однак не це. Думки вирували з шаленою швидкістю: невже Майк тільки про прийдешнє свято бажає поговорити?

― Бабусю, ― збираючись на силі, відповіла вона.

Майк нетвердо, ніби з примусу, кивнув: