Читати книгу - "Пори року. Зникнення Зими, Ханна Трунова"

― Я вже відправив їй запрошення, але не впевнений, що вона його прийме. Зоряна ненавидить Зимніх всіма фібрами душі, тому в мій замок ні ногою не ступить. Але з чим чорт не жартує, ― саркастично пхинькнув він. ― І це все? Більше не маєш нікого на прикметі?

― Ну, ― в нерішучості зайорзала Діана, та все ж додала: ― Вікторію.

Майк підозріло примружився: вочевидь, помітив, з якою напруженістю прозвучав її голос, проте ніяк не прокоментував. А навпаки, напустив на себе байдужість.

― Авжеж, ми можемо її запросити. Але, Діано, зауваж, що їй тут, вибачай за прямоту, не місце. Ледве не кожен буде нашпигований небесною сталлю, й один лише доторк для звичайної людини…

― Добре, я втямила! ― миттю урвала його Діана помахом руки. ― Не варто тоді її запрошувати, якщо це так небезпечно і все таке… ― А втім, вона перемінилася на лиці, хмурніючи.

Спливла довга хвилина, перш ніж Майк підвівся й підійшов до полиці ― завзято міркуючи, дістав дві тоненькі книги. Одну передав Діані, а з іншою вмістився назад, закинувши ногу на ногу, а відтак розгорнув десь посередині і в задумі втупився в літери.

Здивування махом спалахнуло на Діаниному обличчі.

― Вечір читання?

― Угу, ― підтвердив Майк, не відриваючись від книги.

― Серйозно?!

― Цілком. ― Тієї ж миті додав: ― Бажано, щоб ти кожен вечір приходила сюди для читання.

― Для читання? ― озвалася відлунням Діана, здійнявши в очманінні брови.

― Для читання, ― збайдужіло перегорнув Майк сторінку.

Бувши неспроможною стримувати душевні переживання, Діана напрочуд голосно пирхнула: ну що за дитячий садок, чесне слово!.. Коли ж він нарешті-таки набереться мужності, щоб поговорити з нею начистоту?! Осточортів вже зі своїм шпіонажем до краю!!!

Хоч би як там було, а Діана таки розгорнула книгу з невигадливою назвою, однак зосередитися на читанні ніяк не виходило: літери розпливалися, розчиняючись в думках, що снували в її голові, стрибаючи та ходячи колесом. А в серці нуртувала справжнісінька буря, розповзаючись пекельною лавою, яка щосекунди так і норовила вихлюпнутися назовні. Їй раптом нестерпно закортіло запустити об Майка книгою, щоб до нього врешті-решт дійшло: ось вона, ОСЬ! Зовсім поруч. І завжди буде поруч, що б там не сталося, які б жахні тенета не плелися навколо них ― вона нікуди не дінеться, не втече, не злякається!

Діана мало не завила від сильного душевного болю, як Майк, невідь-чому роздраконившись, сам швиргонув з усієї сили книгу об стіну, метаючи громи та блискавки навсібіч. Діана аж підскочила від несподіванки: і що його так сильно розлютило?

― Чергова погань, трясця йому в печінку!

Смачно вилаявшись, він щодуху дременув геть, залишаючи Діану в тупому сум’ятті міркувати над тим, що це тільки що було таке…

Рішення стрельнуло їй миттєво. Хапливо заспокоївшись, вона потягнулася до пожбуреної книги. Судячи з назви, це була частина щоденника Зимнього-охоронця з вісімнадцятого століття. Деякі місця були грубо обведені олівцем, а на полях ― нашвидкуруч, з шаленим роздратуванням, виведені нотатки Майка.

Пробігшись похапцем по написаному від руки тексту, особливу увагу приділяючи коментарям Майка, Діана повсякчас ― до жаху, до противних дрижаків по спині ― вражалася, блідніючи все дужче та дужче.

Усі сумніви розлетілися, мов дим, прояснивши істину, приховану між рядками ― кривавими, сповненими безсилля та несправедливості, де фраза «закувати сонце у кризі» звучала надто гучно, пронизувала собою весь текст до останньої нитки. І, що найжахливіше, сонце таки дійсно заковувалось у кригу.

Королева Єдина, ― достоту мов та сяйлива, закута вістрям меча троянда з балади, ― понівечена, обезсилена, без жодної надійної опори, залишалася існувати сам на сам з монстром, що не мав анінайменшого поняття про честь та пошану. Лише його воля важила понад усе ― понад її прагнення, цілі та, кінець кінцем, бажання.

Давлячись безгучними сльозами, Діана нервозно жбурнула щоденника вбік: що за чортівня тут коїться?! Виходить, століттями, ба більше, тисячоліттями, Зимні-охоронці диктували свою волю Королевам, безжально заковуючи їх у кригу… Якому навіженому це взагалі в голову прийшло?! І все заради чого? Заради підтримання панівного становища?!

Безліч невисловлених вголос жахних питань так і витали в повітрі, одначе в одному Діана була впевнена на всі сто: вона не мала права цього читати. До того ж, що найпевніше, танцювати Майк під чиюсь дудку далеко не збирався: у нього було до біса можливостей заволодіти її серцем ― і жодною з них він не скористався. Ба більше, безустанно намагався запевнити її у власній провинності.

Ледве-не-ледве приборкавши трем у руках та ногах, Діана підвелася. Слід прямо-таки терміново відшукати Майка: залишати його, одержимого важкими та болісними почуттями, сам на сам зі своїми душевними тортурами аж ніяк не можна!

Вилетівши в коридор, Діана на мить застигла, переводячи подих, а далі з усіх ніг помчалася нескінченними східцями нагору. У скронях скажено гупало та калатало: божевільний хлопчисько! Ну навіщо тримає все вічно в собі? Вибухне ж від чорноти почуттів та кромішньої вини за те, що ніколи не скоював! Ну не ідіот же?

***