Читати книгу - "Шазілір. Заборонений день, Олена Гриб"

Хихикання доводило, що скрізь, тому Міка без докорів сумління повернула ключ у замку й опустила його в кишеню.

– Злюка! – гордо задерла підборіддя старша дівчинка. – Всім розповім, хто до тебе вночі приходив!

– Добре, – погодилася Міка. – Почни з мене. То хто?

– Наче ти не знаєш!

– А батько ваш знає про чорнило? І про килим?

– Донощиця! Правду пан Даріан казав! Тобі не можна довіряти. Зрадниця!

«Я б більше здивувалась, якби він почав звеличувати мене до небес», – гірко подумала Міка.

Випроводила дітей, ще раз переглянула справу Алланіди, згадала про час…

– Доброго дня! – крикнула Шаллії, пробігаєчи повз вітальню.

На мить поринула у глибоку задуму, згадуючи, чи нічого не забула («Гаманець? На місці. Блокнот? Є. Олівець? У-у-у… Доведеться купувати новий») і врізалася в широку спину губернатора, що стовпом стирчав на порозі.

– Давно повернулися? – запитала замість вибачень. – Дякую, що принесли ту папку. А чому не розбудили? У мене з’явилась одна ідея… Але я спізнююся. Побачимось у магістраті!

Проскочити повз не вдалося. Даріан загородив шлях, насмішкувато посміхнувся.

– У цьому будинку кожен рух стає пліткою, – поскаржився із вдаваною серйозністю. – Таке відчуття, що тут і справді є привиди. Знайшла щось цікаве?

«Ми вже на «ти»?» – вразилася Міка.

– Насторожує не різноманіття інформації, а її брак, – сказала прохолодніше, ніж збиралася.

– Справді? А я після дводенного від’їзду просто купаюся в потоці новин. Якщо тобі цікаво, поїздка минула успішно. Нічого не хочеш розповісти, люба?

«Здається, в когось із нас дах потік остаточно», – її приголомшений вигляд був красномовніший за будь-які слова.

– Я щось пропустила?

– Тобі видніше, мила моя. – Керрейт відверто скалозубив. – Оце доставили хвилин п’ять тому. – Перед Мікою затріпотів різнокольоровий аркуш тонкого паперу. – Гарно, згодна?

Завитки, яскраві фарби, пухкий карапуз посеред хмари метеликів… До неї не відразу дійшло, що треба не розглядати картинку, а читати текст.

– На зміні у друкарні сьогодні кмітливий хлопець. Він здогадався, що за таке замовлення не похвалять, і вирішив перестрахуватися, – пояснив Даріан. – Аж шкода, чесне слово. Вірші такі… такі… піднесені? Ніяк не підберу потрібних слів. Не повіриш, та сльози навернулись і захотілося розчулено ридати!

– Вона сама це все написала?! – Міка ледь не вибухнула від обурення. – Та це ж узагалі ні в які ворота не лізе! І ви залишите все як є?

– Тираж вилучать, – посміхнувся губернатор. – Напевно, заберу його собі й перечитуватиму самотніми вечорами. А «вона» – це твоя суперниця на любовному фронті, описана як «отруйна гадюка з медовим голосом»? Маю розчарувати. Замовник цього віршованого опусу на честь любові поза шлюбом і прав незаконнонароджених – не дурненька Блекка.

– А хто? – Міка була приголомшена настільки, що пропустила повз вуха «суперницю». – Хочете сказати… Обдарований?!

– Ну, поетичний дар у нього є, – хмикнув Керрейт. – Який ритм, які рими! Міловіка – то любов навіки, Дзвінка – то прекрасна жінка… А на мене фантазії не вистачило. Не здогадуєшся? Це Райл, твій дружок із Жовтої ради. Замовив сто екземплярів. Як гадаєш, він просто дурень чи мститься комусь із нас?