Читати книгу - "Позашлюбна дитина генерального, Ірина Романовська"

— Вибачаю, Яно. Знову я тебе вибачаю, — посміхається до мене Олег. — І звертаймося вже одне до одного на «ти».

— Не можна, Олегу Юрійовичу. Ви мій керівник.

— Ох, яка ти часом надто правильна, Яно, — хитає головую Тітов. — Гаразд, нехай лишається оце твоє «ви», — посмішка Олега стає ширшою, — Але!... Виключно тоді, коли поруч присутні інші люди. Домовились?

Грайливі іскорки в очах Олега змушують мене зашарітися. Господи, я неначе в минуле повернулася. Ну чого він так на мене діє?

— Я подумаю, Олегу… Юрійовичу, — все ж вимовляю його по батькові, аби хоч якось зберегти між нами дистанцію. — Я маю йти та готувати каву для вас і вашого брата. Дозволите пройти? В мене дуже суворе керівництво.

— Та невже? — вигнувши брову, перепитує весело Олег.

Здається, він сьогодні в гарному гуморі. Сподіваюся, це не стане на заваді моїй роботі.

—  Ду-у-уже, — запевняю я.

Рушаю до сусідньої кімнати-кухні, щоб приготувати дві філіжанки кави.

— До речі, Яно, — кличе мене Тітов, щойно я дістаюся кухонної арки, —  маєш чудовий вигляд. Ця спідниця тобі дуже-е-е, — він рисує в повітрі обриси моїх стегон, а потім показує «клас» великими пальцями, — пасує.

Ще й підморгує мені.

От клятий бабій!

Спалахую мов сірник, від такого відверто нахабного компліменту. Так і хочеться запустити в нього автоматичною ручкою, яку я від хвилювання прихопила з собою до кухні. Але перш ніж я встигаю відкрити рота, Олег хутко ховається у власному кабінеті.

Ну я тобі ще покажу… «вигини»!

Швиденько дістаю з верхньої полиці дві філіжанки. Ставляю їх на підставку кавоварки, тисну потрібні кнопки. Поки готується кава, на металеву тацю додаю ще дві маленькі тарілочки, серветки та маленькі ложечки.

Хочеш пограти, Олегу Юрійовичу? Що ж, я згодна. Пограємо у твою безглузду гру. Як гадаєш, чия візьме?

Зі свіжоприготовленими напоями я впевнено крокую до кабінету свого директора.

— Олегу Юрійовичу, можна?

Похитуючи стегнами, я дефілюю через весь кабінет до його столу. Намагаюся оминати зорового контакту з Тітовим. Тримаючи спину рівно, я ставляю перед ним маленьке горнятко кави.

— Денисе..., — грайливо завертаюся я до іншого Тітова, — Дайте-но вгадаю, ви теж Юрійович? Прошу, ваша кава.

Аби передати друге горнятко кави, я навмисне підходжу до чоловіка якомога ближче. Ще й у попереку прогинаюся, аби Олег, який пильно стежить за кожним моїм рухом, вдавився вигинами моїх стегон.

Денис не говорить ані слова про мою поведінку. Чи то я надто приголомшила його, чи то Олег вже встиг провести з братом якусь виховну бесіду.

— Денисе Юрійовичу, ви пробачте мені, що я на вас з самого ранку нагримала, — тріпочу віями мов справжній янгол. Брат Олега смикає комір сорочки, аби до змоклої шиї дісталося більше повітря. Мовчазним кивком приймає мої вибачення. — Я ж не знала, хто ви. Більше такого ніколи не повториться. Буду рада побачити ще раз у стінах цього чудового офісу ще раз, — останнє речення навмисно проголошую тихіше та сором’язливо зітхаю.

Шия Дениса вкривається червоними плямами. Він смикається на стільці, намагаючись схрестити ноги. Здається, я справді його збудила.

Сподіваюся, він колись пробачить мені цю дурну витівку. Якби не його брат, я б ніколи такого не утнула.

Рвучко випростовуюся та повертаюся обличчям до Олега. Тацю, про всяк випадок, тримаю перед грудьми мов щит.

— Я можу повертатися на своє робоче місце, Олегу Юрійовичу?

Не можу приховати задоволеної посмішки, коли бачу, як в очах Олега спалахує смертельне полум’я. Він дуже роздратований моєю поведінкою.

Закушую нижню губу, аби не гнівити його ще більше.

—  Геть звідси! Негайно! — шипить він крізь стиснуті щелепи. Жовна на його вилицях нервово сіпаються, а примружений та стемнілий погляд не пророкує нічого хорошого.

Він с такою силою давить долонями на стільницю, що кісточки пальців миттю стають білими мов сніг.

Мати Василева! Здається, я все ж перестаралася.

Мені ж ще вертатися до Олега в кабінет та обговорювати з ним робочий розклад. Віч-на-віч. Господи, про що я лишенько тільки думала?

От халепа!