Читати книгу - "Приречений кохати, або Надія короля Ерланда, Ольга Обська"

Таця, на якій Лізі принесла обід, була щонайменше метр у діаметрі.

—  Ти думаєш, я в змозі все це з'їсти? —  усміхнулася Надя, коли служниця почала розставляти тарілки з наїдками на столику біля вікна. —  Я ще від сніданку не відійшла.

—  Забрати?

—  Ну, навіщо ж так радикально? Просто допоможи мені з цим впоратися. Сідай, пообідай зі мною.

Лізі все ще ставилася до Надії насторожено, але іноді у неї проскакували перші боязкі ознаки симпатії. Принаймні від запрошення перекусити вона не відмовилася. Зганяла за ще одним набором столових приборів і приєдналася до трапези.

Проте увага дівчат зосередилася не на стравах, а на тому, що діялося за вікном. Там стояв якийсь шум і метушня. Люди, коні, карети.

—  Що відбувається? —  поцікавилася Надя.

—  Його Величність із почтом збираються до Північного Замку. Там проходитиме лицарський турнір.

Лицарський турнір? Взагалі-то Надя знала про що мова. Встигла прочитати в літописах, які залишив їй Базиль, про щорічні місцеві «олімпійські ігри». Лицарі, тобто чоловіки, в основному молоді і неодружені, змагаються в метанні списа, стрільбі з лука, перегонах на конях. І ще у якомусь командному виді спорту, назва якого Наді ні про що не сказала.

Судячи з того, що вона вичитала, лицарський турнір —  подія грандіозна та видовищна. Це підтверджувалося і блиском в очах Лізі.

—  Мені доводилося кілька разів бувати на такому. Перехоплює подих! Трибуни заповнені глядачами. Усі збуджені. Його Величність відкриває змагання і на арену виїжджають лицарі в обладунках на красенях-конях.

Лізі захоплено, з використанням більше вигуків, ніж нормальних слів, кілька хвилин безперервно описувала свої відчуття, забувши про страви, що стигнуть на столі. Закінчила контрольним в голову:

—  А цього року, подейкують, ще й маестро Озаріо дасть там концерт.

—  А скільки триває турнір?

—  Три дні.

Три дні? Отже, сеанси з Його Грізною Величністю тимчасово відкладаються? Усередині щось неприємно засвербіло. Досада? Так, Наді було шкода, що не побачить свого норовливого клієнта цілих три дні.

Лізі почала збирати на тацю брудний посуд, коли нагрянув відвідувач. Звичайно —  Базиль. Хто ж іще? Він ніби взяв над Надею шефство —  не хотів залишати її надовго без нагляду. Вона не заперечувала. Їй подобався цей хитрун у мантії, що віртуозно поєднує в собі мудрість, галантність і лукавство.

Він чемно схилив голову і сказав:

—  Я за дорученням Його Величності. Він просить вас супроводжувати його у поїздці на лицарський турнір.

Е ні. Цього разу у Базиля його номер не пройде. Надя не купиться.

—  Знову жартуєте? —  закотила вона очі.

—  У жодному разі, —  запевнив Магістр. —  Його Величність просив передати, що не хоче пропускати сеанси.

Оце Базиль пройдисвіт. Так Надя й повірила.

—  Так, і ще дещо, —  продовжив він. —  Його Величність просив передати, що він готовий відповісти на поставлене вами питання, яке минулого разу залишилося відкритим.

А тепер Надії нічого не залишалося, як повірити. Все це був не тонкий Тай-Наїльський гумор. Звідки Базилю було знати, чим закінчився вчорашній сеанс. Не міг він знати, що Надія пішла після запитання. Значить, Ерланд справді розмовляв із Магістром про Надю та передав запрошення. Оце так-так!

Вона ще стояла злегка приголомшена, а Лізі вже кинулася до шафи.

—  Треба зібрати вам речі в дорогу.

—  Повернуся по вас за годину, —  відкланявся Базиль.

За годину Надя вже була готова. У дорожньому костюмі, зручність якого залишала бажати кращого. Щільний піджак, щільна довга спідниця —  спасибі хоч не багатошарова. А на ногах, вибачайте шанувальники Тай-Наїльської моди —  земні кросівки. Дорожні туфлі, які запропонувала надіти Лізі, тисли і терли. А в бальних туфельках вирушити в чотиригодинну путь лісовими дорогами Надя не могла. Нехай навіть іти пішки і не доведеться. А до речі, на чому вона поїде?

Наче прочитавши її думки, Базиль, що проводжав її на вихід, поцікавився:

—  Ви верхи їздити вмієте? Ерланд розпорядився підготувати вам коня, якщо забажаєте.

Аякже. От прямо землянки всі через одну вміють на конях скакати. Тут на Його Грізну Величність чекає розчарування.

—  Ні, —  розвела вона руками.

—  Тоді пропоную вам розміститися он у тій кареті, —  кивнув Базиль на найрозкішніший транспортний засіб з усіх, що чергували біля воріт. —  Це карета Радника короля, Арчибальда. Там є вільне місце. Можете поки що розміститися в ній, а я розпоряджуся щодо вашого багажу.

Надя пішла у вказаному напрямку. Даремно вона переживала щодо зручності пересування. Карета справляла цілком приємне враження. І зовні, і особливо усередині. Просторо. Оздоблення дороге. Сидіння широкі та м'які. І пасажир уже поважно сидів на одному з них. Огрядний широкоплечий джентльмен з гладко поголеним квадратним підборіддям. Мабуть, це і був Радник короля —  Арчибальд.

Він подивився на Надю, що піднімалася сходами, з поблажливим прищуром:

—  Дорогенька, що ви хотіли?

—  Я їду на турнір з Його Величністю. Мені запропонували зайняти місце у цій кареті.

—  Люба моя, —  солодко посміхнувся Радник, —  ваша гарненька голівка щось переплутала. Ідіть, —  недбало махнув він рукою у бік виходу.

—  Але Базиль мені сказав… —  Надя завмерла на сходах, на півдорозі.

—  Яка мені різниця, що сказав Базиль? —  перебив Арчибальд. Солодкість змінилася роздратуванням. —  Це карета Радника Його Величності. Так вам буде зрозуміліше? У ній їжджу я.

Чи не надто товаришу Раднику просторо тут самому? Це він у земних маршрутках у години пік не їздив.

—  Але тут є ще одне місце, —  Надя кивнула на вільне сидіння.

—  Це для Його Величності. Він займе його, якщо втомиться їхати верхи, або захоче про щось зі мною порадитися.

Насправді на просторій лавці могли б сісти ще як мінімум три Величності, і все одно б і Наді місця вистачило.