Читати книгу - "Трійця непосидючих, або халепа на трьох, Каріна Дубініна"

и залишали узбережжя, де провели кілька чудових днів у гостях у Вальки та його батьків. Вечірнє сонце вже ховалося за горизонтом, і на небі почали з’являтися перші зірки. Я сумно дивилася у вікно машини, згадуючи наші веселі прогулянки по пляжу, шум океанських хвиль і ті безтурботні години, які ми провели разом. Але настав час повертатися додому.

Бегемот, наш великий і пухнастий кіт, зручно влаштувався на моїх колінах. Він ніби відчував мою меланхолію і тихо муркотів, заспокоюючи мене своїм теплом. Тато обережно вів машину, а мама переглядала карту, перевіряючи наш маршрут.

— Ми можемо заїхати до одного цікавого місця по дорозі, — запропонувала мама, піднімаючи погляд від карти.

— Що це за місце? — запитала я, зацікавлено піднявши голову.

— Є одне старовинне містечко з красивим замком і невеликим парком. Якраз зробимо невелику зупинку і відпочинемо, — відповіла мама, посміхаючись.

Я подумала, що це може бути цікавим завершенням нашої подорожі. Ми виїхали на головну дорогу, залишивши позаду узбережжя, і попрямували у бік старовинного містечка, про яке говорила мама.

Дорога була звивистою, місцями вузькою, але види були чудовими. Ми проїжджали повз зелені пагорби, вкриті густими лісами, що поступово зникали в тумані. У якийсь момент на дорозі з’явився знак, який вказував на невелику кав’ярню в лісі. Тато зупинив машину біля неї, щоб ми могли зробити перерву і перекусити.

Кафе було затишним, з дерев'яними столиками на вулиці, прикрашеними квітами. Виглядало воно як щось із казки. Ми замовили гарячий шоколад і теплі булочки з корицею, які пахли так смачно, що навіть Бегемот почав зацікавлено принюхуватись, коли я відламала для нього маленький шматочок.

— Як думаєш, Бегемоте, тобі сподобається цей замок? — запитала я, погладжуючи його по спині.

Він лише задоволено замуркотів у відповідь, ніби погоджуючись зі мною.

Після короткої перерви ми вирушили далі. Небо поступово ставало темнішим, і на ньому вже виразно світилися зірки. Вони миготіли, наче маленькі маяки в безкрайніх просторах космосу. Я підняла голову до вікна і почала вигадувати історії про те, як ми з Валькою і Бегемотом подорожуємо між цими зірками на нашому космічному кораблі.

— Ось і замок, — промовив тато, коли ми наблизилися до містечка.

Замок виглядав велично і трохи таємниче під нічним небом. Великі кам'яні стіни були освітлені ліхтарями, що створювало магічну атмосферу. Ми вийшли з машини, щоб прогулятися навколо. Повітря було прохолодним і свіжим, і я відчула, як мій смуток від прощання з морем і Валькою, поступово розвіюється.

Я уявила, як у цьому замку могли жити лицарі, принцеси і, можливо, навіть дракони. Ми з батьками ходили вузькими доріжками парку, навколо якого росли старі дерева з густим листям. Вони стояли мов мовчазні охоронці цієї давньої споруди. Бегемот, залишившись у машині, ліниво спостерігав за нами через вікно, не проявляючи бажання приєднатися до нашої прогулянки.

— Як тут гарно, — сказала я, дивлячись на замок, вежі якого зникали у темряві ночі.

— Так, це місце має свою історію, — погодилася мама. — Колись тут жили справжні лицарі. Можливо, вони теж любили подорожувати, як і ми.

Я засміялася, уявляючи, як ми з Валькою одягаємо обладунки і вирушаємо на пошуки пригод у цьому самому замку.

Після прогулянки ми повернулися до машини і знову вирушили в дорогу. Попереду нас чекали ще кілька годин їзди. Я відчула, як втома почала брати гору, і незабаром задрімала, слухаючи тихий звук мотора і муркотіння Бегемота, що ліниво розтягнувся на моїх колінах.

Коли я прокинулася, ми вже під’їжджали до нашого містечка. У вікні миготіли вогні ліхтарів і знайомі будинки. Я зраділа, що ми нарешті вдома. Ми під'їхали до нашого будинку, і тато зупинив машину.

— Приїхали, — сказав він, вимикаючи двигун.

Ми з мамою взяли наші речі, і я обережно винесла Бегемота з машини. Він роздивлявся навколо, ніби перевіряючи, чи все на своєму місці. Коли ми увійшли в будинок, я відчула приємне відчуття затишку. Наші кімнати були такими ж, як ми їх залишили, і навіть повітря тут пахло знайомо — домом.

Бабуся вже спала, бо ж було вже пізно. Ми провели цей пізній вечір, розкладаючи речі і згадуючи найкращі моменти нашої подорожі. Мама розповідала про нові рецепти, які хоче спробувати, а тато згадував, як ми забули ключі від машини в кафе на узбережжі і повернулися за ними. Це була маленька, але весела пригода.

На наступний день все йшло своєю чергою. Ми займалися повсякденними справами, а я навіть трохи засумувала за Валькою. Хоча, якщо бути чесною, то я дуже за ним сумувала. Вечір настав швидко, і я вже готувалася лягати спати, коли раптом у двері нашого будинку подзвонили. Мама пішла відчинити, і через мить я почула знайомий голос.

— Валька! — вигукнула я, вибігаючи до передпокою.

Валька стояв на порозі з широкою усмішкою, а за ним його батьки.

— Ми повернулися раніше! — сказав він. — Моя мама вирішила, що краще закінчити всі справи швидше, і ми вирушили в дорогу , ну майже одразу, після вас.

Я була неймовірно рада бачити його знову. Всі разом ми зайшли до вітальні, де вже влаштувався Бегемот, явно задоволений тим, що вся його "команда" знову в зборі.