Читати книгу - "Свобода"

— Ні.

— Ти неправа.

— Тренер Нейджел сказала, я маю піти до поліції.

— Тренер Нейджел не тямить, що верзе, — заперечив батько.

— Софтбол, — згадала Петті. — Зараз же сезон софтболу.

— Іти візьмеш участь, якщо не обереш провести весь свій передостанній рік навчання в суді, під гнітом публічних знущань.

— А баскетбол взимку. Софтбол навесні, бо тепліше?

— Я питаю тебе: ти справді хочеш так провести наступний рік?

— Тренер Карвер займається баскетболом, — сказала Петті. — Тренер Нейджел — софтболом. Розумієш?

Батько завів двигун.

І на передостанньому році навчання, замість того щоб піддаватись публічним знущанням, вона стала справжнім гравцем, не лише талановитим, але й умілим. Вона майже жила в гуртожитку при гральному полі. Її тричі видаляли з гри в баскетбол через те, що штовхнула плечем у спину нападника з Нью-Рошел, який раніше ткнув ліктем її подругу Стефані під час гри; потім вона побила всі шкільні рекорди, які сама ж встановила минулого року, а потім майже побила рекорд із загального рахунку. Її нова пристрасть — пробіжки до корзини — лише знизила її больовий поріг. Тепер вона знала фізичний біль не з чуток.

Навесні, коли місцевий депутат законодавчих зборів склав повноваження і керівництво партії обрало матір Петті на його місце, Пости запропонували започаткувати спільну акцію зі збирання грошей на зелених розкошах їхнього заднього двору. Джойс спитала згоди Петті до того, як погодитися, кажучи, що не робитиме нічого, що буде для неї незручним, але Петті було байдуже до того, що робитиме Джойс, так вона їй і відповіла. Коли родина кандидата вишикувалась для обов’язкового сімейного фото, Петті абсолютно не відчувала провини через те, що до них не приєдналася. Її гіркий вигляд не допоміг би Джойс отримати посаду.

Розділ 2: Кращі друзі

Зважаючи на те, що вона так і не зуміла пригадати стан своєї свідомості у три перші роки в коледжі, авторка підозрює, що її в неї просто не було взагалі. Їй здавалося, ніби вона там чітко все розуміє, але насправді вона, певно, просто ходила як уві сні. Інакше складно зрозуміти, як, наприклад, вона знайшла собі близьку подругу в особі збентеженої дівчини, яка стала, по суті, її тінню.

Певну провину — хоча авторці й не подобається це визнавати — можна покласти на конференцію спортсменів Великої десятки та штучний світ, який вона створила для Своїх учасників, особливо хлопців, але певною мірою (хоча дії відбувались наприкінці 1970-х років) — і для дівчат. Петті поїхала до Міннесоти в липні, до спеціального спортивного табору, а потім брала участь в особливому, ранньому посвяченні в студенти, яке було організовано виключно для спортсменів, а після цього почала жити в студентському гуртожитку, заводила друзів виключно серед спортсменів, їла виключно за їх столиками, танцювала на вечірках виключно з ними й обережно докладала зусиль, аби не потрапити на ті заняття, де було мало спортсменів, з якими можна було сидіти разом за партою і разом (коли дозволяв час) готуватися до занять. Не всі спортсмени жили в такий спосіб, але таких у Міннесоті була переважна більшість, зі Петті занурилась у Світ спортсменів навіть більше за всіх, бо могла собі це дозволити! Вона ж нарешті поїхала з Вестчестера! «Можеш їхати, куди забажаєш», — сказала дочці Джойс, маючи на увазі, що просто смішно й огидно вчитися в посередньому державному коледжі в Міннесоті, коли маєш такі пропозиції з Вандербілта і Північно-Західного університету (я теж вважаю їх більш достойними).

«Це виключно твоє особисте рішення, та ми підтримаємо тебе в будь-якому разі», — додала Джойс, маючи на увазі, що дочка не повинна винити матусю й татуся, коли сама руйнує своє життя дурними рішеннями. Очевидна відраза Джойс до Міннесоти, а також значна віддаленість цього штату від Нью-Йорка і стали основною причиною, через яку Петті вирішила їхати саме туди. Згадуючи минуле, авторка бачить себе у молодшому віці одним із нещасних підлітків, які так сердяться на своїх батьків, що їй було просто необхідно приєднатися до культу, де вона б здавалась приємнішою і дружелюбнішою, щедрішою і догідливішою, аніж вона могла бути вдома. І її культом став баскетбол.

Першою з неспортсменів, хто спробував відволікти її від цього культу й зумів стати важливою для неї, була збентежена дівчина Елайза, хоча Петті спочатку й не збагнула, що вона збентежена. Елайза була гарною лише почасти. Її голова, наприклад, виглядала прекрасною зверху, але дедалі нижче було тільки гірше. В неї було прекрасне густе кучеряве каштанове волосся й великі дивовижні очі, маленький чепурний носик; але загальне враження псував її рот, завжди трошки зморщений, що й надавало їй збентеженого вигляду, і дуже маленьке підборіддя. Вона носила мішкуваті вельветові брюки, які сповзали трохи по стегнах; тісні сорочки з короткими рукавами, які вона покупала у хлоп’ячому відділі в економ-магазинах і застібала лише на середні ґудзики; червоні кеди та завелике пальто з овечої шкіри, зеленого, Як авокадо, кольору. Від неї завжди пахло, наче від попільниці, хоча вона й намагалась не палити поряд із Петті, доки вони не виходили на вулицю. З примхи долі, тоді непомітної для Петті, але зараз доволі зрозумілої авторці, в Елайзи було дуже багато спільного з ексцентричними молодшими сестрами Петті. В неї була чорна електрогітара і невеличкий підсилювач, але коли Петті намагалася переконати її пограти в її присутності, Елайза злилася на неї, чого взагалі майже ніколи не траплялося (принаймні, на початку їхньої дружби). Вона казала, що Петті тисне на неї й примушує почуватися незграбною і що саме тому вона не може зіграти більше, ніж декілька акордів своєї пісні. Вона наказала Петті робити вигляд, що та зовсім і не слухає, але навіть тоді, коли Петті дивилася в зовсім інший бік чи вдавала, ніби читає журнал, Цього було замало. Елайза присягалась, що тієї самої хвилини, як Петті виходила з кімнати, вона починала грати просто ідеально.

— Але зараз? Ні, нізащо.

— Вибач, — засмутилася Петті. — Вибач, що через мене ти так почуваєшся.

— Я зможу зіграти цю пісню пречудово, коли ти не слухатимеш.

— Знаю, знаю. Впевнена, що ти змогла б.

— Це голий факт. Мені все одно, віриш ти мені чи ні.

— Але я справді тобі вірю!

— Кажу, — відповіла Елайза, — це неважливо, бо те, що я можу зіграти цю пісню