Читати книгу - "Відьма та її інквізитор, Елісса Фенікс"

Карделія завмерла. Її власне відображення дивилося на неї порожніми очима, що тьмяно виблискували серед темряви.

— Я — ти, — прошепотіла тінь знову, і Карделія відчула, як холод пробігся її хребтом.

Ардіс стояв поруч, стискаючи кинджал, але не поспішав нападати. Він був занадто розумний для цього. Темрява, що набувала форму Карделії, не була звичайним духом або прокляттям. Це було щось набагато гірше.

— Що тобі потрібно? — голос Карделії здався їй самій чужим.

Тінь повільно усміхнулася, і Карделія відчула, як у грудях стислося від незрозумілого жаху.

— Ти і так знаєш відповідь, — промовила вона.

Карделія похитала головою, відступаючи на крок.

— Я не знаю.

— Ти відчуваєш це, правда? — тінь нахилила голову, її голос став майже ніжним. — Магія всередині тебе… Ти намагаєшся її придушити, але вона не зникне. Вона твоя. Вона — ти.

Карделія здригнулася.

— Вона не зробила тобі нічого поганого, — тихо заговорив Ардіс, і його голос повернув її до реальності.

— Вона ще не встигла, — похмуро відповіла Карделія, не відводячи погляду від створіння.

Тінь зробила крок уперед, і повітря навколо задзвеніло, наче від далекого відлуння дзвонів.

— Ти можеш тікати, можеш ховатися, можеш удавати, що ти добра. Але темрява — в тобі. Вона була там завжди, ще до твого народження. І знаєш що? — тінь знову усміхнулася, її чорні очі розширилися. — Я чекала.

Карделія відчула, як серце закалатало.

— Чекала чого?

Тінь повільно розвела руки.

— Того моменту, коли ти зрозумієш правду.

І тоді вона кинулася вперед.

Карделія не встигла навіть зойкнути. Темрява рвонулася до неї, мов вихор, охоплюючи, стискаючи її в своїх холодних обіймах.

Вона почула крик — не знала, свій чи Ардіса.

А потім настала темрява.

Вона була десь.

Не тут.

Не там.

Простір навколо неї не мав форми, лише нескінченні тіні, що мерехтіли, немов живі.

— Де я? — її голос здався приглушеним.

— У своїх спогадах, — відповів інший голос.

Карделія обернулася.

Перед нею стояла жінка.

Висока, в чорному плащі, з очима, схожими на її власні.

— Хто ти?

Жінка зробила крок уперед, і її обличчя вислизнуло з мороку.

Карделія застигла.

Воно було знайомим.

— Я — твоя мати.

Світ захитався.

Карделія зробила крок назад, але її ноги немов застрягли в невидимій трясовині.

— Ні… Це неправда.

Жінка зітхнула.

— Я знаю, що тобі важко це прийняти. Але правда залишається правдою.

— Якщо ти моя мати, то де ти була всі ці роки?

Очі жінки стали холодними.

— Мене вбили.

Карделія не могла дихати.

— Хто?

Жінка нахилила голову.

— Інквізиція.

Карделія здригнулася.

— Ардіс?

Жінка похитала головою.

— Ні. Його ще тоді не було. Але він — такий самий, як вони.

Карделія мовчала.

— Послухай мене, — м'яко заговорила жінка. — Я залишила тобі магію. Вона в твоїй крові. Але ти мусиш зробити вибір.

— Який?

— Прийняти її. Інакше вона зруйнує тебе.

Карделія відчула, як всередині неї щось здригнулося.

— І що буде, якщо я прийму?

Жінка посміхнулася.

— Ти станеш тією, ким маєш бути.

Карделія хотіла запитати ще щось, але світ довкола почав змінюватися.

Темрява розчинилася.

Вона розплющила очі.

Ардіс стояв поруч, стискаючи її за плечі.

— Карделіє!

Вона кліпнула.

Його очі були сповнені хвилювання.

— Ти впала… Я не міг тебе розбудити.

Карделія подивилася на свої руки.

На її долонях тьмяно світилися темні символи.

І в цей момент вона зрозуміла: тепер усе змінилося.