Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та я погоджуюся і проводжу її кімната за кімнатою. Червона кімната: «Я ніби замкнена в артерії». Бібліотека: «Скільки книжок! Ти їх усі прочитала?» Я хитаю головою. «Ти взагалі їх читала?» Хихочу.
Спальня Олівії: «Як на мене, вона замаленька? Надто маленька. Їй потрібна кімната на виріст, як у Ітана».
По інший бік мій кабінет.
— Побий мене грім, — каже Джейн. — А тут є чим зайнятися, у такій кімнаті.
— Я тут переважно граю в шахи та спілкуюся з іншими агорафобами. Якщо це можна назвати заняттями.
— Глянь. — Вона ставить келих на підвіконня, запихає руки до задніх кишень джинсів. Нахиляється до вікна. — Он мій будинок, — каже вона несподівано тихим, майже хрипким голосом.
Вона була такою грайливою, такою веселою, що коли раптом бачиш її серйозною, мимоволі здригаєшся, наче голка, що зіскакує з вінілової пластинки.
— Так, там твій будинок, — погоджуюсь я.
— Гарний, правда? Непогане місце.
— Звісно.
Вона ще близько хвилини розглядає його. А потім ми повертаємося на кухню.
Ще пізніше:
— Часто нею користуєшся? — запитує Джейн, тиняючись вітальнею, тим часом, як я зважую свій наступний крок. Сонце швидко спускається за горизонт; у своєму жовтому светрі, під слабким світлом вона виглядає ніби привид, що ширяє кімнатою.
Вона показує на парасолю, яка п’яницею сперта на стіну.
— Частіше, ніж ти собі думаєш, — відповідаю. Розхитуючись вперед-назад у кріслі, я описую їй терапію заднього двору доктора Філдінґа, свою нетверду ходу крізь двері та вниз по сходах, бульбашку нейлонового купола, що захищає мене від забуття; чисте повітря зовні, вихор вітерцю.
— Цікаво, — каже Джейн.
— Я б сказала, «курям на сміх».
— Але ж працює? — запитує вона.
Я знизую плечами.
— Та ніби.
— Бачиш, — погладжуючи ручку парасолі, ніби собачу голову, говорить Джейн. — Отож-бо й воно.
— Слухай, а коли в тебе день народження?
— Хочеш мені щось купити?
— Та запросто.
— Досить скоро, між іншим, — відповідаю я.
— Мій також.
— Одинадцятого листопада.
Вона витріщається на мене.
— Це ж мій день народження.
— Жартуєш.
— Зовсім ні. Одинадцятого одинадцятого.
Я підіймаю келих.
— За одинадцяте одинадцятого місяця.
Ми п’ємо.
— Маєш папір та ручку?
Витягую із шухляди й те, й інше, кладу перед нею.
— Тепер просто посидь, — каже Джейн. — Покрасуйся.
Я пускаю їй бісиків. Вона швидкими, різкими рухами розсікає ручкою папір.
Я бачу, як на ньому набуває форми моє обличчя: глибокі очі, м’які вилиці, довга щелепа.
— Обов’язково підкресли, як у мене нижня щелепа виступає, — наполягаю я, але Джейн цитькає на мене.
Ескіз зайняв три хвилини й два ковтки вина.
— Вуаля, — каже вона та повертає листок до мене.
Я уважно розглядаю. Схожість вражаюча.
— Оце я називаю майстерністю.
— Правда?
— А ще щось можеш?
— Маєш на увазі портрети інших людей, крім тебе? Хочеш — вір, а хочеш — ні, можу.
— Ні, маю на увазі тварин, чи, ну, знаєш, натюрморти. Чи сюжети.
— Не знаю. Здебільшого мене цікавлять люди. Як і тебе. — У кутку вона недбало виводить розмашистий підпис. — Та-дам. Оригінал Джейн Расселл.
Я ховаю портрет до шухляди, де тримаю гарні скатертини для столу. В іншому випадку я б його десь забруднила.
— Тільки подивіться на них. — Пігулки розкидані, ніби самоцвіти, на столі. — Що робить оця?
— Яка?
— Рожева. Октагональна[136]. Ні, шестигональна.
— Гексагональна.
— Як скажеш.
— Це індерал. Бета-блокатор.
Джейн звужує очі.
— Це ж на випадок серцевого нападу.
— А також панічних нападів. Уповільнює серцебиття.
— А оце що? Маленька, біла, овальна.
— Арипіпразол[137]. Нетиповий антипсихотик.
— Звучить як щось серйозне.
— І не лише звучить, у певних випадках. Для мене це тільки додатковий засіб. Допомагає не губити клепки. Робить мене жирною.
Вона киває.
— А оте?
— Іміпрамін. Тофраніл. Проти депресії. Та проти нетримання.
— У тебе нетримання?
— Сьогодні, можливо, — я потягую ще вина.
— А оця?
— Темазепам[138]. Снодійне. На потім.
Вона киває.
— Тобі їх можна приймати з алкоголем?
Я ковтаю.
— Нєа.
Тільки після того, як пігулки протискаються вниз по горлу, я пригадую, що вже пила їх сьогодні зранку.
Джейн відкидає голову назад, випускаючи з рота цівку диму.
— Прошу, не розповідай, що я програла, — вона хихоче. — Моє его не дозволяє програти три партії поспіль. Пам’ятай, я вже роками не грала.
— Воно й видно, — кажу я їй. Вона пирхає, регоче, виставляючи напоказ скарбницю срібних пломб.
Я розглядаю своїх останніх полонених: обидві тури, обидва слони, банда пішаків. Джейн забрала лише одного пішака і самотнього коня. Вона перехоплює мій погляд і перекидає фігуру коня набік.
— Кінь упав, — каже вона. — Викликайте ветеринара.
— Люблю коней, — кажу я їй.
— Поглянь. Дивовижне одужання, — вона підіймає фігуру, погладжує її мармурову гриву.
Я посміхаюся й допиваю залишки червоного. Джейн хлюпає мені ще. Я спостерігаю за нею і зауважую:
— А мені подобаються твої сережки.
Вона погладжує спочатку одну, потім іншу, — по ансамблю перлин у кожному вусі.
— Подарунок від одного колишнього, — пояснює.
— Алістер не проти?
Джейн хвильку роздумує над цим, потім сміється.
— Сумніваюся, що Алістер взагалі знає. — Великим пальцем вона запускає коліщатко запальнички й дає полум’ю поцілувати сигарету.
— Знає, що ти їх носиш, чи від кого вони?
Джейн вдихає, потім випускає дим убік.
— І те, й інше. Все одно. З ним буває важко. — Сигаретою вона постукує по краю мисочки. — Ти не подумай, він хороший чоловік і хороший батько. Але надто любить усе контролювати.
— У чому ж справа?
— Докторко Фокс, ви мене аналізуєте? — питає вона. Голос звучить легко, але в очах пробігає прохолода.
— Як на те пішло, я аналізую твого чоловіка.
Вона знову вдихає, супиться.
— Він завжди таким був. Не надто довірливим. Принаймні, зі мною.
— То в чому ж річ?
— Просто, я була ще тією штучкою, норовливою й дикою малою, — говорить вона. — Роз-пус-ною. Ось те слово. Це його… Так принаймні каже Алістер. Погані компанії, погані шляхи.
— Доки не зустріла Алістера?
— Навіть після того. Мені знадобилося трохи часу, щоб відчиститись.
Не могло ж це забрати стільки часу, — думаю я. Судячи з того, як вона виглядає, їй було трішки за двадцять, коли вона стала матір’ю.
Вона хитає головою.
— Певний час я була з одним.
— Була з ким?
Гримаса.
— Була, правильно. Не має значення. Усі ми робимо помилки.
Я мовчу.
— Врешті-решт усе скінчилося. Та моє сімейне життя, все одно, трохи… — її палець бренькає в повітрі, — …напружене. Так, підходяще слово.
— Le mot juste[139].
— А ті уроки французької дійсно приносять свої плоди. — Вона вишкіряє зуби, підіймає сигарету
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.