Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

Такий стан речей до певної міри влаштовує як Захід, так і РФ, не готових до ще більшого загострення протистояння. Міжнародне визнання реального факту російської агресії проти незалежної держави означало б необхідність адекватної реакції світової спільноти, включно з проведенням військових дій, як це було у війні проти Іраку, який так само зухвало проголосив анексію Кувейту, як і РФ — «повернення» Криму, або у бомбардуванні Югославії, яка вела війну руками сербських сепаратистів у Боснії.

Як мінімум, після збиття малайзійського пасажирського літака російськими військовими можна було очікувати проголошення РФ державою, що підтримує міжнародний тероризм, — з усіма наслідками у вигляді міжнародної ізоляції та більш жорстких санкцій. Те, що відповідальні за міжнародну безпеку організації та держави не роб­лять таких цілком логічних кроків, свідчить про якісно інший рівень міркувань.

Непередбачувана поведінка російського керівництва, яке нагромаджує гори брехні для мотивації власних дій, б­лефує та декларує готовність застосувати ядерну зброю, змушує Захід до обережності та стриманості, а отже, й до певного типу поведінки, яка також може бути позначена як гібридна: розуміючи реальний стан справ, офіційно «не помічати» кричущих фактів. Політика Заходу, попри відмінності у позиціях різних держав євроатлантичної спільноти, визначається насамперед міркуваннями необхідності не допустити масштабного військово-­політичного конфлікту з РФ.

Відповідно, попри всі, часто справедливі, вимоги частини україн­ських політиків назвати речі своїми іменами — позначити війну «війною», оголосити воєнний стан, розірвати відносини з агресором тощо, — нашому керівництву доводиться дотримуватися тих саме міркувань, якими керується Захід, бо інакше виникає небезпека залишитися наодинці з агресором. Керівництву Украї­ни також доводиться вести подвійну, тобто гібридну, політику, повсякчас наражаючись на звинувачення у подвійних стандартах або навіть у «зраді».

Під гібридними розуміють війни, що є комбінацією заходів «жорсткої» та «м’якої» сили, суто військових дій та комплексу підривних операцій диверсійного, інформаційного, соціального та економічного характеру[2]. Явище багатовимірної війни, якісно відмінної від війни класичного типу, виникає значно раніше, ніж сам термін, що його позначає. Водночас стрімке поширення термінології «гібридності» у новітньому політичному дискурсі свідчить про певну нову якість як самого явища у сучасних міжнародних реаліях, так і рівня його усвідомлення політиками та експертами.

Поширене розуміння гібридної війни як комплексного застосування «жорсткої» і «м’якої» сили, мілітарних та немілітарних засобів, класичних та нетрадиційних озброєнь, лінійних та нелінійних військових дій тощо все ж не дає відповіді щодо особливої якості сучасної гібридної війни, яку веде Російська Федерація проти Украї­ни і про яку пишуть аналітики[3]. Успішність російської гібридної тактики у Криму зумовлена зрештою не стільки комплексним використанням різних силових засобів, скільки неготовністю або небажанням супротивника чинити опір, зрадою частини україн­ських військових та спецслужб. Бо тільки-­но гібридна тактика росіян отримала серйозний спротив на Донбасі, у дію пішли регулярні військові частини РФ. Без зовнішньої збройної інтервенції дії сепаратистів були приречені на провал.

Посилання на характер сучасного світу як більш складного мало що пояснює у сутності самого феномена гібридної війни. О. Неклеса вважає, що в його основі лежить рух людства до статусу суспільства, визначальною якістю якого є його «комплексний, складний, гібридний характер»[4]. При такому розумінні риси гібридності можна знайти у більшості локальних конфліктів, унаслідок чого втрачається специфіка самого феномена. Це підштовхує до думки, що російська агресія — лише одна з низки війн та конфліктів ХХ—ХХІ ст., яка не є чимось особливим. А війна, яку веде РФ проти Украї­ни, видається не такою вже серйозною подією і може бути сприйнята та виправдана, якщо ці дії обґрунтувати необхідністю «гуманітарних інтервенцій» чи «боротьби з тероризмом» або зробити вигляд, що вони тут взагалі ні до чого.

На наш погляд, російська агресія в Украї­ні демонструє тип війни, який можна називати гібридним, якщо у дію вводиться такий особливий вимір агресивної поведінки, вмотивований створенням паралельної реальності, як поєднання елементів справжньої дійсності та уявної. Феномен паралельної реальності набув масштабного поширення у сучасній масовій культурі у вигляді літератури «фентезі» та численних телесеріалів і кінострічок, які внаслідок своєї шаленої популярності істотно впливають на спосіб мислення і думки широких мас населення. Якщо за допомогою теле­бачення та ЗМІ стерти в уяві громадян межу між вигаданим і справжнім, або уявне видати за справжнє, отримаємо серіали гібридних війн, які веде російське керівництво: «Кримська ейфорія», «Боротьба з фашизмом на Донбасі», «Сирійська епопея» тощо.

Паралельний світ побудований за певною власною логікою, однак відповідно до неї формується мотивація дій, приймаються рішення, здійснюються реальні операції, оцінюються факти, провадяться агресивні дії та весь комплекс заходів гібридної війни.

Так заведено, що псевдореальність формується переважно керованими засобами масової інформації, але насправді вони лише підтримують та розвивають домінуючі у суспільстві уявлення про реальність. Гібридна війна має витоки насамперед у сфері ідеології та в геополітичних амбіціях російської правлячої еліти[5]. Справжні корені загальної філософії паралельної реальності лежать значно глибше — в історичному досвіді та менталітеті, який сконцентрований у певній моделі світу — моделі, яка, паразитуючи на вибірковій сукупності реальних фактів, своєрідно їх спотворює та уявною картиною заміщує реальну. Побудована на міфології «русского мира» псевдореальність стає ефективним знаряддям російської влади для ведення імперіалістичних війн і виправдовує, таким чином, свою доцільність і значущість.

Видається парадоксом для сучасного світу, що в цій псевдореальності перебувають і нею живуть сучасне суспільство, правляча еліта та керівництво РФ. Усвідомлення цього стало шокувало західних лідерів і політиків, які неодноразово висловлювали думку про те, що російський лідер начебто перебуває в іншому світі.

Передумовою ведення гібридної війни є формування найширшого світового соціально-­інформаційного і культурного простору як потужного механізму моделювання реальності відповідно до правила: реальним і справжнім є те, що пропонується у цьому просторі, належним чином подане та оцінене, тоді як справжні факти відкидаються та замовчуються або витіснені на периферію.

Нова якість гібридної війни полягає у радикальному зміщенні акцентів мотивації дій на рівень конструювання уявної псевдореальності. Ціннісно-­смислова модель світу організує сприйняття реальності як цілісного комплексу фактів і явищ з відповідною оцінкою їх значущості. Те, що не вкладається у загальну модель світу, позначається як периферійне та вороже, спроможне зруйнувати реальність, а отже, потрібно захищатися від нього, вдаючись до певних героїчних дій.

Власне військові та іншого типу агресивні операції виглядають як вимушені, спрямовані на захист скривджених, подолання «світового зла». Кореляція засобів «м’якої» та «жорсткої» сили дозволяє реальні жорсткі операції проводити під прикриттям привабливих гасел, а з іншого боку — конструювати фейкові події або симулякри для демонстрації на поверхневому рівні з метою обґрунтування необхідності подальших жорстких дій.

Історія показує багато схожих компонентів, що створюють передумови для виникнення такого типу гібридних війн. Головною їх рисою є використання подвійної або