Читати книгу - "Світова гібридна війна: український фронт"

багатовимірної тактики у проведенні політики, спрямованої на досягнення стратегічної мети. На поверхневому рівні створюється певна квазіреальність («світова революція», «арійський світ», «русский мир», «ісламська держава» тощо), яка підтримується засобами пропаганди та дезінформації, включно з розрахованими на це діями та висловлюваннями політичних лідерів та ідеологів, тоді як на глибинному рівні відбуваються жорсткі дії, спрямовані на реалізацію справжніх цілей — фактичне формування потрібної реальності у вигляді системи влади і панування над іншими.

Історичний досвід залишається достатньо вагомим чинником ведення гібридних війн сучасності. Такий тип війни має свою передісторію, він веде початок від традицій більшовицької радянської практики зовнішньої політики. Можна сказати, що україн­ський досвід гібридної війни сягає війн 1918—1920 рр., які вела більшовицька влада проти нових націо­нальних державних утворень на теренах зруйнованої Російської імперії. До певного часу вони Москвою формально визнавалися, але згодом підлягали «реінтеграції».

Привабливі гасла, інформаційні операції, проросійські орієнтації населення вже тоді становили комплекс знарядь підривної діяльності, спрямованої на дестабілізацію і хаос, знищення націо­нальних урядів нових держав. Штучно створювані альтернативні уряди терміново закликали до вторгнення російські червоні війська.

У результаті Російська імперія була відновлена через створення системи залежних держав та псевдоавтономій у вигляді СРСР. Такий міжнародний порядок мав бути поширений у світі через механізми «світової революції». СРСР демонстрував ту модель міжнародних відносин, до якої прагнули більшовики, — планетарна держава, керована з Москви.

Російські правителі використовують досвід своїх попередників в умовах значно більш складного, глобалізованого світу, в якому війна у класичному вигляді є певним анахронізмом. Розуміючи, що світ все ж не схильний керуватися настановами «русского мира», вони навіть можуть погоджуватися з певними геополітичними обмеженнями своєї влади у кордонах відповідної сфери впливів, але за умов визнання іншими світовими силами їхнього права на панування.

Москва значною мірою спирається на історичні прецеденти і в минулому знаходить взірці для наслідування. Не викликає сумнівів і загальна спрямованість російського суспільства на реанімацію цінностей і життєвих стереотипів колишніх часів. Замість застарілих гасел «боротьби зі світовим капіталом» впроваджується риторика «боротьби цивілізацій», яка є похідною від неоднозначної рефлексії історичного досвіду, перенесеного на сучасні реалії.

Важливою міжнародною передумовою гібридних війн можна також вважати суперечливу позицію ліберально-­демократичних сил Заходу, неспроможність або небажання політичних аналітиків та діячів розпізнати масштаби реальних загроз і викликів цивілізованому світу, нездатність швидко організувати необхідний дієвий спротив агресії. Як це було з більшовизмом, ліберальні політики заради власного спокою та виправдання бездіяльності часто намагаються не помічати або замовчують непривабливі риси дійсності у краї­нах з диктаторським або фашистським режимом. Навпаки, вони охоче сприймають маскування за дійсність і прагнуть співпрацювати з диктаторами проти інших, на їх думку, більших загроз.

Можна зрозуміти, коли така подвійна поведінка зумовлена гібридною тактикою боротьби з агресором для досягнення стратегічної цілі — мінімізації або повної ліквідації загрози, але якщо миру прагнуть досягти шляхом фактичної капітуляції або за рахунок значних поступок з боку жертв агресії, це виглядає як спосіб уникнути відповідальності та аж ніяк не наближає до стратегічної мети. Радше, навпаки — усвідомлення безкарності власних дій провокує агресора до більш жорстких форм поведінки, до більших масштабів терору і застосування військової сили.

Ще один серйозний чинник, який сприяє гібридним війнам, — відсутність надійної і справді ефективної системи міжнародної безпеки та особ­ливості побудови сучасної міжнародної політичної системи. Сформована після Другої світової війни система міжнародної безпеки у вигляді Ради Безпеки ООН відповідала ідеалістичним уявленням того часу, але практично була націлена на підтримку світового балансу сил та недопущення небажаного зростання могутності інших держав, окрім визначених п’яти великих, однак не передбачала організації серйозної колективної протидії агресії однієї з них.

Сучасна міжнародна ситуація у широкому європейсько-­азійському просторі країн, прилеглих до кордонів РФ, від країн Балтії і Польщі до Чорноморського регіону і Південного Кавказу і далі, аж до Казахстану і Центральної Азії, виглядає вкрай небезпечною і нагадує геополітичну ситуацію 1919—1920 рр. на теренах колишньої Російської імперії. З одного боку, в центральній частині цього простору сформована значна військова потуга, дисциплінована й озброєна, з іншого — на периферії існують окремі розрізнені держави зі слабким оборонним потенціалом.

У світлі подій, пов’язаних з російською агресією проти Украї­ни, стає наочним системний характер усього комплексу загроз європейській та регіональній безпеці, які значною мірою мають спільне джерело — деструктивну імперську політику російської влади. РФ фактично підтримує дії терористів на території сусідніх країн, намагається дестабілізувати політичні режими «неслухняних» країн регіону, а за необхідності — сприяє пожвавленню «заморожених конфліктів», що, у свою чергу, викликає міграційні потоки із зон лиха.

Запровадження РФ агресивних дій гібридного типу, які мають замаскований характер і спрямовані на підрив внутрішньої стабільності, включає широкий спектр заходів — від економічного тиску, експорту теро­ризму, проведення масованих інформаційно-­пропагандистських операцій тощо до прямого військового втручання.

Для світової спільноти стає очевидним, що збройні конфлікти в регіоні протягом останніх років мають спільний знаменник у вигляді зовнішнього силового втручання з боку РФ. Остання зберігає військову присутність в усіх «гарячих» точках регіону і підживлює так звані заморожені конфлікти, всіляко перешкоджаючи їх мирному врегулюванню.

З іншого боку, провокативною для агресії РФ стала також недалекоглядність політичних еліт європейських держав, які замість зміцнення оборонних можливостей та вдосконалення організації колективної системи безпеки, зокрема, шляхом включення до НАТО нових членів із числа пострадянських країн, більше сподівалися на демократичну трансформацію російської еліти, її мирну адаптацію до європейської соціально-­економічної моделі.

Сподівання Заходу на поступову трансформацію російської влади у бік більш цивілізованої моделі поведінки у відносинах із сусідами виявилися марними. Саме конфлікт ціннісних уявлень має наслідком не­ефективність політики «перезавантаження», яку проводила адміністрація Б. Обами, та практичне втілення ідеології російського імперіалізму, що має вияв в агресії проти Грузії та Украї­ни.

Очевидно, що окупація частини територій як засіб блокування інтеграції сусідніх держав у західний політичний та безпековий простір дедалі більше стає провідним інструментом політики РФ у регіональному вимірі. При цьому окуповані території вилучаються з нормального економічного і політичного життя, а їх населення фактично залишається ізольованим від світових глобалізаційних процесів.

Зацікавлена у контролі над шляхами постачання енергоресурсів та використанні «газової» зброї у геополітичних цілях, владна верхівка Росії провокує «енергетичні війни», підриваючи тим енергетичну безпеку Європи і посилюючи свій вплив на політику низки держав ЄС.

Російська агресія зруйнувала політичний і військовий баланс сил на континенті, що склався після завершення холодної війни[6]. Порушивши базові міжнародно-­правові принципи, РФ запустила процес деструкції системи європейської і трансатлантичної безпеки. Важливою складовою кризи є відсутність достатньої політичної волі провідних держав усіма можливими засобами забезпечувати світовий порядок та здійснювати адекватні заходи для протидії агресору.

Російські війни проти Грузії та Украї­ни продемонстрували неефективність існуючих