Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Березень прийшов раптово. Не весною — пухлиною.
Сніг ще лежав, але вже — сивий, із чорними прожилками, схожими на судини на змертвілих руках.

У селі — тиша. Та, що не слухає. Та, що наслухає.

В один день помер дід Онисько.
В другий — дівчина Маруся, якій не було й пʼятнадцяти.
А потім — одразу троє в родині Хоменків.
Без крику. Без прощань. Без домовин.

Уляна шила смертну сорочку з власної сорочки — бо в Марусі вже не було чим прикрити груди.
Ольга несла в торбинці жменю кропиви — додати в окріп для дітей.

— Їм не стане краще, — сказала Варвара. — Але буде що запамʼятати. Бо на голодну памʼять — голодне дитинство.

Смерть більше не приходила вночі.
Вона ходила серед білого дня. Сідала біля комори. Присідала на порозі. Тупала по сінях. І не ховалась.
Бо її перестали боятись. І тільки найбільший страх — не смерть. А що не встигнеш сказати “прости”.

Поховання Марусі

На горбок біля цвинтаря виносили на санях.
Двоє старших хлопців тягнули, бо коней уже давно порізали, як святе мʼясо.

Маруся лежала в старому рядні, лице прикрите хусткою, що колись була весільною в її матері.

— Не було кому плакати, — шепотіла Варвара. — Мати — у гарячці. Батько — вже другий день не говорить. Братик… голодний.

Уляна йшла поруч.
В руках — свічка з жовтого мила, яке ще з літа зберігала. Не світила — пахла. І пахла дитинством, якого вже не буде.

Максим допомагав копати.
Земля — мерзла, але не зла. Просто втомлена.

У яму лягла дівчина. Без слів. Без труни.
Над нею — три гілки ялини. І все.

Після поховання село довго не говорило. Навіть птахи не літали.

А коли через три дні помер старий Іван, то вже ніхто не збирався. Його просто закопали біля повітки. Бо всі втомились від жалоби.

Сава дивився у вікно.

— Поховали?
— Поховали, — відповіла Уляна.
— А за що померла?
— За те, що жила.

Сава зітхнув. Вдихнув глибоко. І сказав:
— Після війни, Павле, я не згадаю імен. Але я згадаю — гроно груші, що впало того дня, коли впала Маруся.

Тим часом — у лісі…

Максим знову побачив слід.

Того разу — не один.
Тепер — дві пари.

Одна — велика, важка. Інша — менша, але обережна.
Ніби вчать когось іти невидимо.
І це найстрашніше.

Бо якщо хтось вчиться ховатися — він не випадковий.

Максим ліг під ялину, загорнувся в кожух. Лежав мовчки, слухав.
І тоді — почув:

Хтось шелестів. Тихо. Як лисиця. Як розвідник. Як той, хто має карту — і місію.

А в селі цього вечора вмер ще один чоловік. І в його кишені знайшли папір.
Один рядок:

“У Литовків є. М’ясо. Перевірити берег.”