Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Було літо.
1970-ті.
Село змінилось:
замість димарів — антени,
замість колодязів — водопровід,
але повітря — те саме.
Пахло хлібом, пилюкою, старим деревом, і спогадом.

У хаті Литовків було тихо.
Не глухо — а мʼяко.
Як у молитві, яку читають у себе в голові.

На покуті — рушники.
На стінах — фотографії.
Ольга — на одній з них.
Усміхається.
Хустка — світла.
Очі — блищать.

Але її вже не було.

Пішла в 1972.
Тихо. Як жінка, яка сказала все головне.

Навіть Уляна — прожила довше.

І залишився Павло.
Високий, сутулий уже трохи,
але ще з тією ж ходою — як у солдата.
Твердо. Без шуму.
Без зупинок.

Він сам виховував трьох дітей:

Любов — уже доросла, зі своїми турботами.
Микола — хазяйновитий, серйозний.
Надія — найменша.
Але він ніколи не ставив її “останньою”.

Бо всі — перші.
І всі — Ольжині.

Інші казали:
— Як же він сам? Без жінки?

А він тільки усміхався:
— *У мене є кому варити борщ.
І кому чекати ввечері.

А більше — що треба?*

Увечері він сидів на ґанку.
Пив чай.
Слухав, як діти сміються на подвірʼї.

Сергій і Юрко — бігали з саморобними луками.
Раїса і Валентина — співали.
А в Надії — очі такі, що не дали б збрехати, навіть якби він хотів.

Він не говорив багато.
Але кожне слово його — лягало, як рука на плече:
тепла, важка, спокійна.
Та, що не зрадить.

— Люба, — казав він доньці, —
памʼятай:
діти — це не тягар.
Це відповідь.
Якщо Бог дав тобі дітей —
значить, ти потрібна світові.

Він навчив онуків не рубати дерева без причини.
Не сміятись із тих, хто мовчить.
Не хвалитись, якщо маєш —
а ділитись, навіть коли мало.

У кутку — стара скриня.
Та сама.
Сергій колись розкопав її під старим вишняком.
І Павло тоді тільки сказав:

— Сховок, що врятував життя.
А тепер — хай зберігає пам’ять.

На столі лежав той самий аркуш.
Те саме речення:

“Я вже все вам сказав.
Тепер — носіть.
І будьте.”

І Павло не додавав нічого.
Бо він уже все показав.
Собою.

Останні його роки були тихими, простими.
Без пафосу.
Без жалю.
З чистими ранками,
з чорною кавою,
з калиною,
яка щоліта ставала ще червонішою.

Він пішов теж — по-українськи.
Не гучно.
Не в лікарні.
А вдома.
У вікно — заходило сонце.
На столі — хліб.
В кімнаті — діти.

І коли Надія тоді спитала у Люби:

— А тато що лишив після себе?

Та відповіла:

— *Нас.

І хліб.

І любов.

А більше — навіщо?*

Кінець