Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Земля вже була холодна.
В повітрі — запах диму,
печених буряків
і старої кукурудзи.
Осінь вляглася на село, як вовняна ковдра:
суха, трохи важка, але лагідна.

Сава останнім часом багато мовчав.
І не тому, що не було що сказати —
а тому, що слова вже не мали потреби.

Його очі спостерігали.
Його руки — просто були.
Його присутність —
вже сама по собі була відповіддю.

Одного ранку він не вийшов на двір.
Не сів на лаву.
Не прокашлявся, як завжди.

Максим зайшов першим.
Зупинився біля порогу.
Не злякався. Не закричав.
Просто стояв.
Бо тільки так прощаються з батьком — у тиші.

Сава лежав,
заплющений,
але не скам’янілий.
Обличчя — спокійне, як у сплячого.
Ні болю. Ні тіні.

Біля нього — старе фото.
Там вони всі: Уляна, Павло ще юний, Ольга з дитиною, Максим з усмішкою.
І він сам.
Серед них.
Живий.

На столику — папір.
Невеликий клаптик.
Тільки одне речення:

“Я вже все вам сказав.
Тепер — носіть.
І будьте.”

Похорон був тихим.
Без труби.
Без промов.
Без чорного.
Всі прийшли у вишиванках.
Бо жити в пам’ять — значить продовжити, а не ридати.

Під калиною, яку він посадив після весілля Павла й Ольги,
його і поклали.
Там, де завжди було трохи тіні — і запах груш, що падали ще зеленими.

Любов поклала йому в руки хрестик,
який він носив на шиї ще з Першої світової.

Миколка приніс жменьку зерна.
І промовив:
— Це — щоб сіяти. Там.

Бо дід вмів рости.

Вечір того ж дня був мовчазний.
Але в тій тиші
ніщо не зникло.
Навпаки — лишилось.

Ольга витерла очі.
Павло притулив її до себе.

— Він був…
— Він є, — сказав Павло.
— Ти чуєш, як вітер шарудить листям?

— Це він каже:

“Не плач. Слухай.
Бо я ще тут.”**

І в ту ніч,
вперше за довгий час,
ніхто не замикав дверей.

Бо коли тиша приходить не зі страхом,
а з любов’ю —
вона стає домом.