Читати книгу - "Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)"

Небо повільно хилиться до вечора.
Світло — густе, як мед.
Сонце — велике, важке, як колос, що впав на землю, але ще тримається стеблом.

У дворі пахне попелом, яблуками і сухою травою.
Тиша стоїть така, що чутно —
як ворушаться ворота від вітру.

І як Павло дихає.

Він сидить на лаві,
в формі, що пахне дорогами, металом, чужими містами.
На колінах — польовий мішок.
На грудях — новий наказ.
В очах — стільки всього, що не вміщається в жодну мову.

Ольга стоїть поруч.
У руках — хустка.
Не витирає нею сліз. Вона просто тримає.
Як себе.

— Олю, — каже він, майже пошепки.
— Що?
— Сядь.
Я хочу, щоб ти була поряд.
Бо не знаю, скільки ще таких вечорів у нас буде.

Вона сідає.
Не торкається —
але вся — поруч.

— Я поїду, — каже він.
— Знаю.
— Але в листах писатиму часто.
— Знаю.
— І в кожному писатиму “люблю”.
Навіть коли не буде змоги більше нічого сказати.

Ольга мовчить.
Її очі повні тепла,
але в ньому — біль.
Не злісний. А той, що приходить,
коли любиш настільки, що не можеш спинити.

Павло нахиляється до неї ближче.

— Я маю прохання.
— Кажи.
— Якщо Бог дасть мені прийти у відпустку…
— Павле…
— Тихо. Якщо дасть…
—
…я хочу, щоб у нас була ще одна донька.
І щоб ти назвала її…
Надією.

Ольга заплющує очі.

Вона чула багато зізнань у житті.
Але ніхто ніколи не дарував їй надію як ім’я дитини.

— Чому Надія? — питає вона.
— Бо **я бачив, як світло тьмяніє.

Як люди вмирають без лиця.
Як голоси стихають.

І єдине, що не вмирало —
було в мені.
І це — ти.**

Він бере її долоню.
Кладе собі на груди.

— Тут.
Ти — тут.
І якщо буде Надія —
значить, не все те, що ми пережили, було дарма.

Ольга повертає обличчя до нього.
Очі — повні.
Але не від сліз.
Від сили.
Бо вона — витримала. І витримає.

— Якщо буде донька —
назву.
Надією.
А якщо син?
— Значить, буде Любомир.
Бо любов і мир — це те,
що я везу з собою.
І те, з чим хочу повернутись.

Діти заснули.
Двір змовк.
Сава вийшов, глянув —
і тихо пішов назад.

Бо не хотів порушувати те,
що світло ще тримає вдвох.

Ольга і Павло сиділи до зорі.
Без слів.
Лише дотик.
І подих.

І той подих був кращий за всі прощання.
Бо в ньому не було кінця.

Була — обіцянка.