Читати книгу - "2. Таємниця старого млина, Yana Letta"

— Він що… боїться? — тихо запитала Соломія, не відриваючи очей від Бублика.

Її голос був напівшепотом, але в ньому вже вчувалася тривога, схована під шаром раціональності.

— Коти не бояться нічого, — заявив Іван, намагаючись зберегти бодай залишки хоробрості.

— Ага, і тому він зараз стоїть із загнутим хвостом і шипить, так? — буркнула Соломія, не відводячи погляду від млина.

Бублик зробив ще одне "хххх" — тихе, але протяжне, мов попередження, що тягнеться крізь вік.

Максим став поруч із ним. Його тінь впала поряд із тінню кота, і він глянув у той самий темний отвір дверей млина.

— Там порожньо, — сказав він, хоч у голосі його з’явилась ледь помітна тріщина сумніву.

Тимко стояв трохи осторонь, стиснувши рюкзак, як рятувальний жилет.

— Може, здається, що порожньо, — прошепотів він і швидко перехрестився. — Ну, на всякий випадок.

— Не говори дурниць, — відповів Максим, хоч і сам відчував, як холодок пройшов по спині, ніби хтось провів пальцем вздовж хребта.

Бублик ще секунду стояв нерухомо. Його вуха були приплюснуті, шерсть на спині наїжачена, хвіст злегка тремтів.

Потім він різко озирнувся на Максима. Його погляд був різкий, пронизливий. У ньому не було ані злості, ані страху — лише ясне, чітке послання. Щось на кшталт: "Зупинись. Подумай. Це небезпечно."

Максим вдивився в ці очі.

І не зміг нічого сказати. Лише відчув, що Бублик знає більше, ніж він сам.

Попередження? Небезпека? Щось глибше, ніж просто тваринна реакція?

— Ну, так що? — нервово озирнувся Іван. — Ми тікаємо чи йдемо вперед?

Максим стояв мовчки. Його думки кружляли, як оси навколо баночки варення: Галя дивилася у цей бік. Бублик шипить. Сліди — не схожі на тварину. І все це — після тієї ночі, коли все почалося.

Це не могло бути випадковістю.

Його очі знову ковзнули по темряві млина.

— Ми йдемо всередину, — сказав він різко, ніби відрізав ножем мотузку вагань.

Тимко застогнав.

Соломія мовчки відклала блокнот у рюкзак і стиснула ліхтарик.

Іван ще раз глянув на небо.

— Якщо що, скажіть мамі, що я хотів жити довго й щасливо.

Максим зробив перший крок до дверей.

Позаду нього — його команда.

А трохи збоку — кіт, що досі стояв, наче варта.

І вони зайшли.