Читати книгу - "2. Таємниця старого млина, Yana Letta"

— А може, не треба? — швидко запитав Іван, в останній спробі врятувати свою долю.

— Треба, — твердо відповів Максим, не зупиняючись.

Його крок був впевненим, хоч у грудях усе напружилось, мов струна. Він ступив через поріг — і в ту ж мить Бублик метнувся за ним, мов тінь, що не відпускає.

І не просто так.

Кіт ішов не ззаду, не збоку. Він ішов поруч. Плечем до ноги Максима, у повній мовчазній злагоді, ніби… охороняючи. Його вуха були насторожені, очі рухалися з боку в бік, вуса легенько тремтіли.

Вони зайшли у млин.

Темрява поглинула їх, як товстий оксамитовий занавіс. Прохолода обволікла шкіру. Всередині пахло старим деревом, пилом і чимось іще… солодкувато-гнилим.

Максим обернувся, щоб переконатися, що всі зайшли.

Соломія йшла за ним, тримаючи ліхтарик. Тимко й Іван — трохи позаду, обережно ступаючи по скрипучій підлозі.

Старі дерев’яні балки над головою тріщали від віку. Пилюка повільно літала у променях світла, що пробивалося крізь вузькі шпарини у стінах. Ці промені виглядали, мов тонкі леза, що розрізали темряву на шматки.

На підлозі — шар бруду, уламки деревини, розкидане сіно, як залишки старого життя. Усе здавалося порожнім, мертвим, забутим.

Але…

— Тут немає нічого особливого, — тихо сказав Тимко, хоча його голос злегка тремтів.

— Так виглядає, — кивнула Соломія, пильно вдивляючись навколо. — Але я не вірю порожнім місцям. Вони завжди щось приховують.

Максим повільно пройшов уперед, вдивляючись у підлогу.

І зупинився.

Прямо перед ним, на тонкому шарі пилу, був чіткий слід.

Світліший, ніж усе навколо. І глибший. Вологий.

Хтось був тут до них.

Зовсім нещодавно.

Максим відчув, як його серце стиснулося.

Він хотів щось сказати, але не встиг.

Бублик різко вигнув спину. Його лапи зафіксувались у стійці. Він не ворушився — тільки дивився вгору.

Прямо на дерев’яну балку під стелею.

Його хвіст сіпнувся раз, потім ще раз.

Очі звузилися до вузеньких щілин.

Максим повільно, дуже повільно підняв голову.

Там нікого не було.

Жодної живої душі.

Але...

На балці.

На самій її середині.

Виднілись подряпини.

Глибокі. Свежі.

Мов хтось… або щось… чіплялося за неї пазурами.

Ці сліди не належали ні людині, ні тварині, яку вони знали.

— Максиме… — прошепотіла Соломія, ступивши ближче, її голос перетворився на подих.

Максим нічого не відповів.

Бо саме в цю мить він зрозумів:

Це місце — не порожнє.

І це — лише початок.