Читати книгу - "Версола. Книга 1. Колоніст"

саме тому перестав мучити себе думками про душу і шампунь, шматок ароматного мила і пухнастий рушник. Але спочатку сніданок — на розігрівання залишків вчорашньої вечері багато хмизу не знадобилося, тому через півгодини, сидячи в тіні груші, притулившись до неї спиною, поглинав сніданок і спостерігав за тим напрямом, де учора залишив дві тушки ведмедів — знімати з рахунків зграю падальників було безглуздо.

По спогадах із Землі пам'ятав, що така зграя могла і на самотнього лева напасти, вимотуючи його дрібними укусами і багатоденними переслідуваннями, а вже він проти лева не котирується. Швидше за все, їжі там було ще багато, тому, як тільки доїв свої залишки, відразу взявся за альпінізм — рюкзак теж затягнув вгору від гріха і цікавих місцевих тварин чимдалі, влаштувавши його на нижній широкій гілці, а сам став дертися вгору. Червоні плоди рвалися легко, як стигла вишня, але ось їх кількість і розташування пригнічувала хлопця — на самий верх, де їх кількість була самою багатообіцяючою, він побоявся прориватися. Гілки там були тонші, а шанс зірватися і зламати собі шию був більше, що і гальмувало героя від авантюрного руху прямо вверх. Трохи нижче зміг за чотири години з паузами на відпочинок зібрати всього шість плодів — у відсутності якого-небудь пакетика або сумки йому доводилося лазити вгору-вниз після кожного збору. Загалом, до кінця цієї фруктової епопеї почував себе змученим, а м'язи рук, що гуділи від незвичних навантажень, ніг і спини тільки додавали «приємних» відчуттів.

Спустився і, звичайно ж, випив відразу один приз і висмоктав усе червоне пюре — нагорода знайшла свого героя. Потім став обмірковувати, як перелити сік у вузьку шийку пляшки — півгодини роздумів пройшло даремно — переобтяжений складним математичним завданням, мозок відмовлявся щось винаходити. Тому поступив просто і по-варварськи по відношенню до цього чуда природи: знайшов в рюкзаку дрібний целофановий пакетик, з тих, що в кожному магазині стоять в рулонах біля вагового товару — в ньому був раніше той самий білизняний мотузок. Розгорнув кульок і поставив в нього пляшку, потім ножем зробив маленьку дірочку в груші і став тримати її над шийкою пляшки. Виходило погано — багато соку текло по пластику повз шийку, але так чи інакше все збиралося в кульку. За підсумками півгодинної соковитискальної процедури став щасливим володарем майже повної пляшки червоної рідини — те, що проливалося в пакет повз шийку, турист акуратно переливав з пакету в пляшку.

П'ять порцій фруктового пюре складати було ніде, тому поступив цілком розсудливо — просто зжер все. Став роздумувати про майбутній похід — подумав, що сік, швидше за все, при такій температурі скисне до кінця дня, хоча, що він розуміє в місцевій флорі: може в цій рідині є щось, що зберігатиме її свіжість декілька днів — якийсь природний консервант, наприклад. Не ставши тішити себе рожевими мріями, провів ще один рейд на грушу за жовтими плодами — на його думку, цілий плід може лежати набагато довше, ніж видавлений з нього сік. На дотик вони були міцнішими і пружними, ніж червоні, тому уклав в рюкзак ще шість — більше не влізало, навіть довелося витягнути і одягнути безрукавку, щоб все помістилося усередині, хоч тепер став почувати себе набагато менш комфортно в такій температурі. Свій короткий мотузок порізав на декілька шматків і зробив своєрідні боло: до кожного кінця прикріпив по одній зеленій груші — хороша природна зброя, що вже показала свої плюси проти місцевих хижаків. До того ж, відносно безпечна, оскільки шкірка зеленого плоду була ще міцніша за жовтий, і просто так, бовтаючись на шнурках на плечах туриста, вони мали мало шансів лопнути.

Всього вийшло зробити шість наборів, тобто теоретично, у хлопця було дванадцять кислотних бомб, і, враховуючи, що спочатку його рюкзак був недовантажений, то тепер нести йому потрібно було нормальну вагу — та зате озброєний! Сонце перевалило через зеніт пару годин тому, тому зібравшись, потопав убік, протилежний до того, де прийшов в себе вперше — вишка ще виднілася на межі зору. В принципі, йому було все одно куди йти — досвідченим мандрівником ніколи не був, за компасом орієнтуватися не умів, та і не було його зараз…. а якби і був, то що користі — не факт, що тут таке ж магнітне поле і така ж відповідність по сторонах світу. Вирішив йти від гаю до гаю — можливо, ця груша не єдина тут все ж, і з питвом проблем не буде. До заходу сонця встиг пройти такі дві природні посадки — дерева нічим не порадували в сенсі плодів, як власне і повна відсутність слідів води.

По ходу руху помітив, що тваринний світ явно не знайомий з людиною — на нього не звертали уваги ні ті ж бізони, ні їх аналоги, тільки з антрацитовими чорними рогами і чорними смугами по тулубу. Попалися по дорозі навіть бачені їм раніше волохаті свинки — ті взагалі не звернули уваги на двоногого прямо ходячого звіра, продовжуючи щось рити в густій траві своїми п'ятачками. Влаштувався переночувати на такому ж дереві, як і в минулу ніч — від спеки їсти особливо не хотілося, тому задовольнявся тільки червоним соком, який поки що зберігав свій смак і свіжість. Другий і третій день шляху нічим не відрізнялися від першого, з тією різницею, що сік був ним випитий ще на другий день, а пару консервів, що залишилися, турист з'їв холодними, оскільки визнав зайвим заради цього збирати хмиз і розпалювати вогнище. На четвертий день свого походу помітив, що гаї стали трохи густіше і дерева в них відрізнялися деякою різноманітністю — навіть попалося декілька з якимись плодами, хоча такої «груші» він більше не бачив.

Їстівність плодів став визначати точно також — знаходив в тіні дерев сімейство волохатих хрюш і підкидав їм зрізані плоди. Ті, що вони поїдали, відразу пробував сам — таким нехитрим способом знайшов місцевий варіант банана — продукт виглядав, як довгий зелений огірок, які вирощують в теплицях. Не хотіли пробувати на смак його кошлаті дегустатори деякий плід, що нагадував ананас по виду — шкірка виявилася дуже твердою для їх щелеп. Але наш герой вирішив усі свої досліди доводити до логічного кінця: узяв