Читати книгу - "Гірчичне зерно"

вікно й двері в хаті. Білої емалевої не було в магазині, та й коштувала вона дорого. Найбільше старого мучило те, що не мав чим нагодувати сина, котрий працював так тяжко. Не було м’яса, масла, сметани. Яйця ще купував у Гані. Та порадила йому взяти в неї зо п’ятеро куряток і годувати. Він трохи вагався, але потім подумав, що таки треба. Якщо він звідси поїде чи вмре, курей можна віддати назад. То не пес чи кіт, які прив’язуються до людини й дому. Грицько навіть зрадів, чого Басараб зовсім не сподівався. Збив з дощок загородку, щоб курята не розбіглися, а зверху натягнув сітку. Курчата були вже більші: когутик і чотири курочки. На ніч Михайло забирав їх до сіней.

За роботою майже не розмовляли. Грицько, як мав час, читав батькові книжки, більше лежав і курив.

Картопля почала цвісти, коли Гриць виправ одежу і взявся складати торбу.

— Хочеш їхати?

— Та поїду, раз по роботі. Не можу сидіти на одному місці. Зрештою, я з самого початку знав, що тут не лишусь.

— Певно, що їдь. Хіба куди?

— А! — скривився Гриць. — Побачу. Спочатку до Львова. Може, знайду якусь роботу. Або в інше місто поїду…

— Якби знаття, я б тобі квартиру лишив… — забідкався старий.

— Якби… Я, знаєте, все життя по гуртожитках. Колонія — це теж гуртожиток. Але в нашому місті не жив би. Як довго там поживеш, то всі маленькі міста здаються гадючниками. Чим вужче кільце, тим менше свободи. Я знаю, ви хочете, щоб я лишився. Роботи тут не знайдеш, хіба в колгоспі. Я ж не пацан, тату, щоб бути на побігеньках… Пити почав би. Та й до цих людей у мене якась неприязнь, взагалі до селян. Ще з обмеженістю можу змиритися, з консервативністю. Але не з захланністю. Ваша Ганя так учора сварилася з сусідкою за курку, що залізла в її цибулю, аж мені волосся стало сторчма. Не від матюків, звичайно, а від того, що все життя, цілі століття баби сваряться між собою за курку, за межу, за якогось рябого дідька і цим живуть, це їхнє духовне життя. «Селянська психологія»… Та я за те, щоб ці хати позносили і повідбирали землю! Хай би жили в дев’ятиповерхових будинках…

— Високо, — посміхнувся старий Басараб. — З висоти все дрібним здається. І люди чужими робляться одне одному. А тут справді самотніх людей — по пальцях перелічити. Ти, я та ще ті, у кого ні дітей, ні онуків. Я, власне, повернувся сюди, щоб зрозуміти, чи можливий рятунок, коли ось-ось зірвешся в прірву.

— Дивні ви, тату… Яка ж для вас може бути прірва? Ви своє віджили. То я…

Грицько затнувся, лапнув зі столу цигарку.

— Доки дихає людина, доти вона живе. Я дуже старий, Грицю, але мої мудрування скінчаться лише тоді, як перестане битися серце.

— А що, рятунок можливий?

— Якщо укріпиш свій дух, то зможеш жити всюди. Правда ще досі живе у вбогій халупі, а не в людському серці. Очі в тебе хворі, Грицю, куди ти такий поїдеш?

— До Львова, — буркнув син. — Я ж казав.

— Нести свою хворобу людям?

— А, тату, і без вас вити хочеться. Давайте краще спати.

…Зранку збиралося на дощ. Батько з сином поснідали і пішли на автобус до Львова. Той спинявся за мостом. Грицько стояв лицем до міжгір’я, звідки повзли хмари.

— Йдіть додому, тату, бо змерзнете.

— Мені не зимно. Хочу подивитись, як ти сядеш.

— Може, за місяць-два з’явлюся. Ви ніде не збираєтесь?

— Та ні. Літо…

— Знаєте, тату, я згадав, як був малим, то мені чомусь здавалося, що ви колись вернетесь в Уріж і заведете собі бджоли. А я буду до вас приїжджати їсти мед.

— Вулик — то було би добре. Я нині сходжу до Петра Вороняка, спитаюся.

— Сходіть, тату, аякже. Я вам напишу листа, де я.

— Все буде добре.

— Все буде добре, тату.

Гриць сів у автобус, і той повіз його до Львова. Старому було тяжко йти через міст, бо вітер зривав з нього капелюха. Все буде добре, бурмотів він. Зараз зайде між верби, і стане тепліше. Добре буде колись прийти на річку, сісти на березі й дивитися на ліс, на гори, на дорогу до міста С. Може, одним з автобусів вернеться Грицько.

Між вербами линув дощ. Без грому, майже без шуму. Нічого, в хаті обсушиться. А син зараз їде в автобусі, йому тепло. Курята намокнуть, треба зібрати. Мине кілька днів, і він звикне до того, що нема Грицька. Треба зайти до вчителя. Чого людей сторонитися? Як вони до тебе не йдуть, то йди перший.

Басараб добре змок, поки дійшов додому. Половив курят, заніс до сіней, а сам пішов до сусідки. Та з онукою ліпила вареники.

— Йой, де ж то ви так намокли, пане Басарабе?

— Сина відпроваджував. Якраз на Оренді дощ захопив.

— Маю трохи горівки. Вип’єте?

— Вип’ю, — легко згодився Басараб.

Ганя винесла з комори пляшку, вкраяла хліба і кусень ковбаси.

— Я з вами вип’ю так само. Щось зрана в голові шумить.

— Певно, на зміну погоди.

— Ая, певно! Снився мені чоловік-небіжчик. То на зміну погоди.

— Дякую. Зігрівся.

— Прошу. То син поїхав, кажете? Чому