Читати книгу - "Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет"

Я переклав і ці його слова.

— Скажіть йому, — відповів сер Генрі, що я йду туди тому, що думаю, що людина однієї зі мною крові вже давно туди пішла, і тепер я йду її шукати.

— Ти кажеш істину, Інкубу. По дорозі сюди я зустрів одного готтентота, і він розповів мені, що два роки тому якась біла людина пішла в пустелю в напрямку до тих гір. Із ним був слуга-мисливець. Вони звідти не повернулися.

— Звідки ти знаєш, що це був мій брат? — спитав його сер Генрі.

— Я цього не знаю. Але я запитав готтентота, яка ця людина була на вигляд, і він відповів мені, що в нього були твої очі й чорна борода. Мисливця, який був із ним, звали Джімом. Він був із племені бечуанів і носив на тілі одяг.

— Немає жодного сумніву, що це був ваш брат! — вигукнув я. — Я добре знав Джіма!

Сер Генрі задумано кивнув головою.

— Я був у цьому впевнений, — промовив він. — Джордж — людина наполеглива, якщо він уже вбив собі щось у голову, то від цього не відступиться. Таким він був з дитинства. Якщо він вирішив перейти Сулейманові гори, то він їх перейшов; звичайно, якщо з ним у дорозі не сталося нещастя. Тому ми повинні його шукати по той бік гір.

Амбопа трохи розумів по-англійському, але рідко розмовляв цією мовою.

— Це далекий цілях, Інкубу, — зауважив він.

Я знову переклав його слова.

— Так, — відповів сер Генрі, шлях далекий. Але на світі немає такої дороги, яку людина не змогла б пройти, якщо для цього вона віддасть усі свої сили. Якщо людиною рухає любов, то нема нічого на світі, Амбопа, чого б вона не подолала. Нема для неї таких гір, яких би вона не перейшла, нема таких пустель, які б вона не перетнула, крім гір і пустель, яких нікому не дано знати за життя. Заради цієї любові вона не рахується ні з чим, навіть зі своїм власним життям, яким готова пожертвувати, якщо на те буде воля провидіння.

Я переклав і ці слова.

— Великі слова ти виголосив, батьку мій! — відповів зулус (я завжди так називав Амбопу, хоча він не був зулусом). — Великі, піднесені слова, гідні вуст справжнього мужчини! Ти правду кажеш? батьку мій Інкубу. Слухай! Що таке життя? Це легка пір’їнка, це сім’я травички, яке вітер носить увсебіч. Іноді воно розмножується і тут же помирає, іноді відлітає в небеса. Але якщо сім’я здорове, воно випадково може трішки затриматися на шляху, що йому визначений. Добре, борючись із вітром, пройти такий шлях і затриматися на ньому. Людина повинна померти. У гіршому випадку вона може померти трішки раніше. Я пройду з тобою через пустелю І через гори, якщо тільки не впаду на шляху, батьку мій!

Він замовк, але відразу ж повів далі у пристрасному пориві риторичного красномовства, яке іноді оволодіває зулусами і доводить, що це плем’я не позбавлене поетичного хисту й інтелекту, незважаючи на схильність до постійних і зайвих повторів.

— Що таке життя? — вів далі він. — Скажіть мені, о білі люди! Ви такі мудрі, ви, яким відомі таємниці світобудови, таємниці зірок і всього того, — що обертається над ними і навколо них! О білі люди, ви, які блискавично передаєте слова свої здалеку без голосу, відкрийте мені таємницю нашого життя: куди воно відходить і звідки воно з’являється?

Ви не можете мені відповісти; ви самі цього не знаєте. Слухайте ж мене: я відповім сам. Із мороку ми з’явилися, і в морок ми відійдемо. Як птиця, гнана в мороці бурею, ми вилітаємо з Нічого. На одну мить видно наші крила при світлі вогнища, і ось ми знову відлітаємо в Ніщо. Життя — ніщо, і життя — все. Це та рука, яка відсторонює Смерть. Це світлячок, який мерехтить у нічній темноті й гасне на ранок. Це біла пара дихання волів зимової пори, це ледве помітна тінь, яка стелиться по траві й зникає на заході сонця.

— Дивна ви людина, Амбопа, — сказав сер Генрі, коли зулус замовк.

Амбопа засміявся:

— Мені здається, що ми дуже схожі один на одного, Інкубу. Можливо, і я шукаю брата по той бік гір.

Я глянув на нього з підозрою.

— Що ти хочеш цим сказати? — запитав я його. — Що ти знаєш про ці гори?

— Мало, дуже мало. Кажуть, що за ними лежить чудова таємнича країна, країна чудес І чародійства, країна хоробрих воїнів, високих дерев, бурхливих потоків, білосніжних вершин, країна великої білої дороги. Я чув про неї. Але чи варто про це говорити? Уже настає вечір. Кому судилося, той побачить її.

Я знову глянув на нього з недовірою. Ця людина безперечно щось знала.

— Не бійся мене, Макумазан, — сказав Амбопа у відповідь на мій погляд. — Я не копаю ями, щоб ви в неї впали. Я не задумую нічого недоброго. Якщо нам колись судилося перейти ці гори, які лежать позад сонця, я скажу все, що знаю. Але Смерть блукає на їхніх вершинах. Будьте мудрими і верніться назад. Верніться, мої панове, і полюйте на слонів. Я сказав.

І, не кажучи більше ні слова, він підняв на знак прощання свій спис, повернувся і пішов до табору. Коли ми прийшли туди, то побачили, що він чистить рушницю, наче рядовий кафр-слуга.

— Яка дивна людина! — сказав сер Генрі.

— Більш ніж дивна, — підтвердив я. — Його поведінка не викликає в мене довіри. Він щось знає, але говорити не хоче. А втім, не варто з ним сваритися. Нас очікує попереду багато загадкового і таємничого, і наш таємничий зулус якраз для цього підходить.

Наступного дня ми почали готуватися в дорогу. Тягти