Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

ГЛАВА 4

Мовчання між нами ставало дедалі гнітючішим. Чи це мені тільки здається? Діор ішов попереду, пильно вдивляючись у сліди, залишені вчора пораненим перевертнем. На мене не звертав жодної уваги.

Цікаво, якщо зараз спробую втекти, помітить? Але ризикувати не хочеться. Я вже зрозуміла, що з Воїнами Світлого бога краще не жартувати.

І все-таки почувалася я вкрай кепсько. Ще кілька годин тому він відверто милувався мною, в його погляді читалося захоплення. А зараз я, напевно, здаюся йому чимось на кшталт огидної жаби чи гадюки. Чому це настільки мене зачіпає, і сама не могла зрозуміти. Але зачіпало. А його мовчання тільки зміцнювало мої підозри.

– Скажи хоч щось! – не витримала я, накрутивши себе майже до нервового зриву.

Діор навіть здригнувся від несподіванки і обернувся. Судячи зі здивованого погляду, у чоловіка виникли сумніви, чи при здоровому я глузді.

– Тепер ти мене чудовиськом вважаєш, чи не так? – похмуро запитала я, не перейнявшись його поглядом.

– Ти про що взагалі?

Діор, схоже, і справді не міг зрозуміти, чого я від нього хочу. Така реакція трохи зменшила обурення, що кипіло всередині.

– З того моменту, як ми пішли з галявини, ти мені й слова не сказав, – спробувала виправдати свій спалах.

– Взагалі-то я зайнятий, – він недвозначно махнув рукою в бік трави, де виднілася крапля крові – явний слід перевертня, що тут проходив. – На розмови ніколи відволікатися. Та й не варто здіймати зайвого шуму, коли полюєш, – з сарказмом додав він. – Якщо, звісно, не хочеш всіх навколо сповістити про свою присутність.

Я відчула, як запалали щоки.

– Тобто, ти мовчиш не через те, що тепер відчуваєш до мене огиду?

Його брови піднялися. Діор спантеличено дивився на мене.

– Гаразд, забудь, – палаючи від сорому та незручності, буркнула я. – Ходімо далі, – і рушила першою, обійшовши його і не бажаючи, щоб він бачив зараз моє обличчя.

– Послухай, – Воїн утримав мене за плече, і по тілу промайнуло знайоме тепло, від якого навіть очі защипало від раптом набіглих сліз. – Так, мені не надто приємно бачити, як ти це робиш… – крізь зуби промовив він. – Але я розумію, що тепер така твоя природа. І ми зробимо все, щоб це виправити.

Не знаю, що на мене найшло наступної миті. Не інакше як запаморочення якесь. Розвернувшись, кинулася Діору на шию і вткнулася обличчям в його плече. Вибухнула риданнями, тепер уже не стримуючись. Воїн, вочевидь приголомшений, невміло намагався втішити і обережно гладив мене по волоссю.

– Слухай, ну ти чого? Якщо я тебе образив, то насправді не хотів цього.

Я і сама не знала, чому плачу. І чому для мене так важливо те, що він підтримав у скрутну хвилину, не відвернувся. А коли Діор нерішуче обійняв, і зовсім відчула себе на коротку мить повністю захищеною від усіх небезпек та тривог. Раніше таке відчувала тільки в обіймах Ербіна в одну з наших останніх зустрічей. Тільки почуття, які викликав в мене Діор, були не схожі на сестринські чи дружні.

Ридання стихали, змінюючись чимось іншим, що хвилювало все сильніше. Мені подобалося вдихати запах цього чоловіка – трохи різкий і мускусний. Він бентежив і викликав якусь солодку знемогу. Відчула, як цей запах змінюється. У ньому з’являються терпкі нотки збудження.

Діор відсторонився першим і відступив на крок. Він важко дихав, не зводячи з мене трохи каламутного погляду.

– Припини це, – видихнув він.

– Припинити що?

– Тобі непотрібно вдаватися до цих хитрощів, – процідив Діор крізь зуби. – Я і так тобі допоможу.

– Які хитрощі? – збентежено запитала, намагаючись придушити емоції.

Воїн не відповів. Відвернувся від мене і знову пішов по сліду, більше не озираючись. Нічого не залишалося, як рушити за ним.

Не знаю, скільки ми просувалися так. У вухах шуміло, через що все навкруги здавалося напівреальним. Я не могла зараз повноцінно користуватися органами чуття. Просто тупо йшла за Діором. Навіть не намагалася вловити запах перевертня, якого ми вистежували, або щось іще. Могла думати лише про те, що між нами нещодавно відбувалося, і як це сприймати.

Безперечно, мене тягнуло до цього чоловіка всупереч усім міркуванням логіки. І те, що я так швидко позбулася почуттів до Еннія, теж бентежило. Чи кохала я тоді демоніта насправді, якщо майже не думаю про нього зараз? Чи потрясіння від його зради виявилося настільки сильним, що розум наче збудував бар’єр навкруги цього почуття? А перший-ліпший чоловік став своєрідними ліками проти того болю, що спричинив Енній. Якщо так, то ліки аж надто сильні! І розум вочевидь познущався наді мною, зробивши такий дивний вибір.

Наступна думка і зовсім змусила спотикнутися і завмерти на місці, дивлячись у спину Воїна, який обходив чергове дерево. А якщо і Ербін, і Асдус мали рацію? Я ніколи не кохала Еннія по-справжньому. Мене лише фізично тягнуло до нього через захоплення його красою. Я лише переконала себе, що кохаю. Він здавався втіленням усіх моїх потаємних дівочих мрій. Але зіткнення з реальністю ці мрії не витримали.

У голові раптом спливли слова Сутінкової відьми, що лунали наче крізь туманну завісу: «Чоловік, якого ти покохаєш, принесе тобі смерть або життя. Знищить або врятує. Все залежатиме від сили того почуття, що виникне між вами».