Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Вестрі повернувся до виходу, під його ногою затріщала і прогнулася порохнява дошка. Він став на коліно й вирвав її з підлоги. Унизу був нерівний настил і невелика заглибина.

—Ось, — сказав Вестрі. — Це наша поштова скринька. Я залишатиму тобі листи про те, яку роботу виконав без тебе, а ти можеш залишати мені.

Серце радісно гупало в грудях: бунгало, художник, листи в таємній схованці. І цей чоловік... Без нього нічого не було б.

Вестрі загорнув картину в мішковину й обережно заховав під ліжком, де вона буде в безпеці.

—І ще одне, — озвався він.

—Що?

—Ми нікому не скажемо про це місце. Жодній живій душі.

Думка, що доведеться приховати від Кітті таку надзвичайну знахідку, неприємно штрикнула. Водночас я не могла уявити подругу тут, у бунгало, бо буквально за кілька хвилин воно стало для мене особливим, дорогим місцем.

Рука потягнулася до брошки, подарованої подругою, і на мене нахлинуло почуття провини. Буде нечесно залишити цю хатинку для себе одної, після того як ми заприсягнися не мати таємниць?

—То як? — запитав Вестрі.

Рука впала вниз, і я кивнула.

—Обіцяю, — мовила, запевняючи себе, що Кітті нетреба цього знати, принаймні поки що. — Ні пари з вуст.

— Чудово. Провести тебе?

—Так. Напевно, вони думають, що я втопилася.

—Або що тебе з’їла акула, — усміхнувся Вестрі.

Красу острова не звести до бірюзових вод і зелених пагорбів. Це лише поверхнева врода. По-справжньому місце захоплює дух своїми історіями. А вони чатують на кожному кроці.

Розділ 5

— А Вестрі милий, — сказала Кітті, щойно ми зайшли в кімнату й зачинили за собою двері.

— Щось таке, — невиразно відказала я, знявши капелюх і запихаючи його на верхню полицю.

—Звідки він?

Я знизала плечима.

— Не знаю. Ми мало говорили. Він провів мене із чемності. — Кітті вищирила зуби, і я знала це, навіть не обертаючись. Я вирішила змінити тему: — Здається, ви з Ленсом знайшли спільну мову.

—Так, — відповіла Кітті, спершись на узголів’я ліжка. — Він мені подобається. Сильно. От тільки, — вона замовкла й похитала головою, — от тільки мені неприємно, як він говорить про полковника Донаг’ю. Міг би проявити більше поваги, еге ж?

Я знизала плечима, не певна, хто з них є меншим злом — зухвалий солдат чи владний полковник.

— Та це дрібниця, — вела далі Кітті. — У Ленса так багато чеснот.

Я подумала: «О так, наприклад бравада. Донжуанство з острів’янками. Самозакоханість». А вслух тільки мовила:

—Так, чимало чеснот.

—Енн, — трохи ніяково мовила Кітті. — Я ніяк не могла вибрати момент, щоб розповісти тобі. Але після танців полковник Донаг’ю...

Хтось щосили затарабанив у двері, і ми з Кітті отетеріли.

—Так? — Я відчинила двері.

У коридорі стояла захекана Ліз.

— Мері забрали до санчастини, — сказала вона. — Мерщій.

Ми кинулися за Ліз сходами на вулицю й побігли стежкою. Санчастина розташовувалася недалеко, але ми встигли захекатися.

Медсестра Гільдебренд нахилилася над ліжком Мері, поруч стояв доктор Лівінстон — невисокий чоловік з рідким волоссям і в окулярах. Мері була неприродно бліда. Очі заплющені, але груди слабко здіймалися. Ми зрозуміли, що вона ще дихає.

—О господи, — прошепотіла я. — Що трапилося?

Лікар узяв шприц і вколов прозору рідину їй у руку. Коли голка проштрикнула шкіру, Мері навіть не здригнулася.

—Її знайшли в кімнаті, — озвалася медсестра Гільдебренд, — на підлозі біля ліжка. Вона лежала непритомна не менше як шістнадцять годин. Малярія. Заразилася першого ж дня на острові.

—Малярія, — повторила я.

Слово здавалося таким чужим, але ось вона, хвороба, просто перед нами, погрожує відібрати життя в чудової дівчини, з якою ми щойно познайомилися, у якої все життя попереду та яка приїхала на цей острів, щоб розпочати все з чистого аркуша, а не померти.

—Лихоманка спала, — сказав доктор Лівінстон, — але, на жаль, хвороба знесилила серце. Нам залишається тільки чекати.

Мої руки тремтіли.

—Але вона видужає, — мовила я. — Вона видужає. Вона мусить видужати.

Лікар не підвів очей.

Я думала про Мері, бідну Мері. Висока, можливо, трохи зависока. З нерівними зубами. З розбитим серцем. Наречений покинув її, і їй було самотньо. Ні, я не дозволю, щоб вона померла на самоті.

—Кітті, — гукнула я, — збігаєш у казарму? Захопи, будь ласка, мої окуляри та якесь чтиво, усе, що знайдеш, навіть інформаційні бюлетені.

Кітті кивнула.

— Ми чергуватимемо біля неї. Можна я підсуну ліжко й залишуся на ніч? — запитала я медсестру Гільдебренд.

Вона схвально кивнула.

***

Кітті повернулася з двома журналами, трьома книжками (дві належали Ліз, одна — Стеллі), інформаційним бюлетенем Збройних сил і підручником для медичних сестер. Про всяк випадок.

—Добре. — Я оглядала книжку з пошарпаним корінцем. — По черзі їй читатимемо. Без упину, доки Мері не отямиться або не...

Кітті стиснула мою долоню.

—Енн, ти не врятуєш її, якщо...

—Я не дозволю їй померти на самоті, — сказала я і витерла сльозу. — Жодна людина на таке не заслуговує.

Кітті кивнула.

Я відклала книжку та взяла «Воґ» з Рітою Гейворт на обкладинці. Розгорнула першу сторінку й прочитала рекламу: «Мрієте про ідеальну фігуру до весни? Почніть боротьбу із зимовими запасами вже зараз — більше не доведеться переплачувати за одяг. Стандартні розміри сидітимуть на вас як влиті. Уживайте «Байл Бінз» на ніч, щоб безпечно й поступово худнути уві сні...»

Чотири години сторінка за сторінкою я читала кожне слово, яке наверталося на очі, аж доки не став зраджувати зір. Тоді естафету перейняла Кітті. Коли сонце сіло, вона увімкнула настільну лампу й за кілька годин, коли сів голос, пересунула її до мене.

Ми прочитали три журнали й три чверті роману, коли крізь вікна санчастини пробилися перші промені сонця і повіки Мері затріпотіли.

Вона повільно розплющила очі й знову заплющила їх, протягом кількох хвилин ми нетерпляче спостерігали, як Мері ворушила то рукою, то ногами, а тоді нарешті знову підняла повіки й глянула прямо на мене.

—Де я? — кволо мовила вона.

—У санчастині, — відповіла я, пригладивши за вухо пасмо її солом’яно-жовтого волосся та стримуючи сльози.