Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Очі Мері блукали кімнатою, зупинилися на Кітті, а відтак повернулися до мене.

—Я бачила дивний сон, — сказала вона. — Наче йшла назустріч ясному світлу, але мене постійно переслідував і манив назад голос.

—І ти повернулася?

—Не з власної волі. Я хотіла йти далі, але з кожним кроком голос кликав гучніше.

—От і добре. — Я піднесла до губів Мері склянку води, а потім накрила її холодні руки рядном. — Люба, у нас іще буде багато-багато часу, щоб поговорити про це. Але зараз тобі треба відпочити.

* * *

Хоч похвали від медсестри Гільдебренд ми не дочекалися, та від чергування вона нас звільнила. Я та Кітті зраділи шансу відпочити.

Я проспала до полудня і прокинулася від дзвону, який скликав на обід. Шлунок бурчав, але втома була сильніша і спокушала не вилазити з ліжка.

—Кітті! Ти спиш?

Не почувши відповіді, я повернула важку голову до її ліжка. Та замість сплячої подруги побачила заправлені простирадла та дві акуратні подушки біля узголів’я.

Де вона? Я сіла, потягнулася і помітила записку під дзеркалом.

Енн!

Не хотіла тебе будити. О десятій іду кататися на каное з Ленсом. Повернуся в обід.

Цілую, Кітті

Каное з Ленсом. Цілком у стилі Кітті, але мені було неспокійно. Нам дали вільний день кілька годин тому, і коли вона встигла

домовитися з Ленсом? Я згадала про бунгало й усвідомила, що в нашій кімнатці вже затісно від секретів.

Обідній дзвін залунав удруге — останній шанс. Якщо я швиденько вдягнуся і побіжу, то встигну. Але я помітила коло ліжка круглобоке червоне яблуко й вигадала дещо краще.

* * *

Я перекинула через плече торбинку, куди поклала яблуко, кусень хліба, який Кітті захопила в їдальні, і флягу з водою. Прокрадаючись повз санчастину, зазирнула у відчинене вікно. Стелла, Ліз і ще кілька дівчат чергували. А насправді — нудилися. Троє метушилися навколо перегорілої лампи, а решта обступила єдиного пацієнта — солдата з обдертим коліном. Він насолоджувався турботою, широко всміхаючись.

Не так я уявляла собі війну. Однак незабаром усе зміниться. Я чула, що полковник Донаг’ю планує велику операцію. Цікаво, як вона вплине на нашу працю, на наше життя.

Я знайшла стежку, що веде на пляж. Вестрі казав, що до бунгало менше ніж кілометр на північ від бази. Сподіваюся, це правда.

Ішла я прудко, часто озираючись. Що подумають інші, коли помітять, що я отак без компанії вибираюся з бази? Це геть не схоже на Енн Келловей.

Обігнувши виступ берега, я помітила в гущавині очеретяний дах. Саме там, де ми його залишили. Наближаючись, я почула, як хтось пиляє деревину.

Серце загупало в грудях. Вестрі тут.

—Привіт, — я врочисто постукала об одвірок, на якому раніше хилиталися дверцята. — Хто вдома?

Вестрі глянув на мене, витираючи чоло, а тоді обтрусив руки від тирси.

—Привіт. Це міраж чи ти справді тут? Я від ранку працюю і не мав ані краплини води в роті. Як тепер повірити, що красуня у дверях — не галюцинація. Будь ласка, не кажи, що я марю.

Я всміхнулася.

—Ти не мариш, — мовила я і витягнула з торбинки флягу. — Ось, пий.

Вестрі відпив великий ковток і, полегшено видихнувши, повернув мені флягу.

—Я майже зремонтував двері, але вони не влізли в раму. Либонь, деформувалася через негоду. Довелося зрізати два сантиметри. Бачиш? А ще я надибав на складі старі завіси. — Він гордо, неначе скарб, продемонстрував їх. — Нашому бунгало потрібні добротні надійні двері.

Я усміхнулася. «Наше бунгало» — звучить чудово.

Діставши з торбинки буру[5] та ганчірки, я сказала:

— Витру тут усе до блиску.

— Радий, що ти прийшла на толоку, — сказав Вестрі й повернувся до пилки.

О третій підлога була чиста, як сльоза, а двері надійно висіли на своєму місці.

—Ледь не забув... — Хлопець видобув з наплічника потерту мосяжну ручку. Я спостерігала, як дбайливо Вестрі закручував шурупи. — Секунда — і готово! Наш ключ, — сказав він, випроставши руку з блискучою сталевою штучкою. — Залишилося тільки знайти надійну схованку.

— Проте будь-хто може влізти крізь вікна, — заперечила я, показуючи на отвори в стіні.

—Так. Але скоро ми їх засклимо. Кожен дім потребує добротного замка. Куди сховати ключ — ось питання.

Ми вийшли з хатинки й роззирнулися навсібіч.

— Може, тут? — я запропонувала місце біля порога. — Закопаємо його в пісок.

Вестрі похитав головою.

—Там шукатимуть передовсім. Як і під килимком, бо туди кожен пройдисвіт загляне.

Ми стояли мовчки, аж тут йому сяйнула ідея.

—Стривай-но. — Вестрі майнув у хатинку й повернувся зі своєю книжкою. — Використаймо це.

—Книжку?

—Ага. — Він витягнув пришиту до корінця закладку. Вестрі мав інші плани на неї. Хлопець міцно прив’язав ключ до стрічки й захряснув книжку. А тоді заховав томик під сходинкою. — Ось наша схованка.

Шум хвиль гучнішав.

—Починається приплив, хочеш подивимося разом? — запропонував Вестрі.

Я вагалася.

— Мені, мабуть, час іти. — На відміну від Кітті, я не залишила записки й боялася, що подруга хвилюватиметься.

— Ну ж бо. Залишся на кілька хвилин.

—Гаразд, — здалась я. — Лише на кілька.

—Он наше сідало. — Він показав на корч, викинутий припливом посеред пляжу. Хлопець узяв пляшку вина, яку вчора знайшов у бунгало, і дістав з наплічника залізну чашку. Ми сіли на пісок, умостивши голови на обточеному сплесками хвиль корчі. — Пропоную тост, — сказав Вестрі, наповнивши чашку старовинним вином. — За володарку бунгало!

Він простягнув мені чашку, я обережно сьорбнула й мимоволі скривилася.

— Закисле сторічне вино!

Ми сиділи, зачаровано розглядаючи буруни. Удалині співало птаство.

— Я нічого про тебе не знаю. — Я повернулася до Вестрі. Трохи несподівано.

—І я нічого про тебе не знаю, — парирував він.

—Ти перший.

Вестрі кивнув, підсунувся вище й почав:

—Я народився в Огайо, але надовго там не затримався. Мати померла внаслідок скарлатини, і ми з батьком переїхали на захід, у Сан-Франциско. Він працював інженером на залізниці. Його часто перекидали з місця на місце, тому я щомісяця змінював школу.

—Важко назвати це повноцінною освітою, — сказала я.

Вестрі знизав плечима.

— Я здобув кращу освіту, ніж більшість однолітків. Побачив країну. Зрозумів, як працює залізниця.

—А тепер що? Ти казав, що хотів би повернутися на острів, коли