Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Повернувшись у кімнату, він перелічив отримані в банку гроші. Дванадцять тисяч! Зібрав речі в шкіряну валізу. Спустившись поверхом нижче, підсунув п’ятсот фунтів під двері Міри. І попрямував до автобусної зупинки.

Через сорок хвилин «Морріс Майнор», супроводжуваний цікавими поглядами випадкових перехожих, покинув Герн Бей і виїхав на Кентербері-роуд.

Клаудіюс уже три години як був у дорозі, коли несподівано задзеленчав мобільник.

— Що ти собі думаєш? Де ти? — увірвався в його вухо гнів Інґриди. — Ти хочеш, щоб тебе вигнали з фабрики?!

— Я вже сам себе вигнав із вашої фабрики, — спокійно відповів Клаудіюс. — Так своєму полякові й передай! І не телефонуй мені більше!

— Курва, — смачно додав Клаудіюс, уже кинувши телефон на сусіднє пасажирське сидіння. Й усміхнувся самовпевнено та сердито.

На небі з’явилися хмари. Сонце визирало з-за них тепер лише зрідка. Його обігнала й помчала вперед поліційна машина з мигалкою. Клаудіюс нервово глянув на спідометр. І заспокоївся. Він не перевищував швидкість, отже, зупиняти його нема за що. А якщо його зупинити нема за що, то ніхто й не буде його зупиняти. Ніхто не дізнається, що у нього немає водійських прав. У нього є тільки права людини. Права вільної європейської людини.

Розділ 109. Фарбус. Норд-Па-де-Кале

«Ти збожеволів!» — Ця фраза Барбори, котра влаштувала вночі скандал одразу після того, як вони з тим же таксистом-бельгійцем привезли його додому, безперервно віддавалася луною в голові Андрюса.

«Ти збожеволів! Тобі треба ставати дорослою людиною! Ти скоро станеш батьком! Досить дивитися на життя очима клоуна!» — Ось той потік її злості, роздратування і навіть відчаю, який вона вилила на нього тієї ночі, а потім повторила наступного ранку. Пізно вранці, адже він спав майже до полудня.

«Я не збожеволів», — спокійно відказував Андрюс. Але почувався винним. Розумів, що Барборі не можна нервувати, отже, не можна і злитися. А він дав привід!

Від тієї ночі минуло вже три дні. А минулої ночі йому знову снився ліс і снилися ті самі підземні звуки і знову чарували його, притягували до себе, кликали їх слухати. І до них далекою і настирливою механічною луною домішувався голос Барбори, посилений гучномовцем. Її голос, що гукав його в лісі, кликав його литовською. Литовська мова в нічному французькому лісі лунала дивно та неприродно. Андрюсові тоді запраглося, щоб цей посилений гучномовцем голос Барбори замовк, зник, перестав турбувати ліс і його життя. Тільки тому він піднявся із землі і пішов на її голос.

— Andriau! Greitai ateik! Ar girdi mane? Nevaidink kvailio![100]

І він ішов, щоб знайти її та вимкнути той гучномовець. Вона немов узяла весь ліс із його жителями в заручники своєї веремії, свого голосу, в заручники литовської мови, зрозумілої тут тільки їм обом. Він ішов і падав, провалюючись то лівою, то правою ногою в старі шанці й ями від вибухів. Коли підійшов до огорожі, побачив фари таксі, що пробивалися з-за дерев.

Андрюсові не вдалося акуратно переступити дротяний паркан, і на колючому дроті залишився висіти вирваний шматочок джинсової тканини від його «Левіс Страус».

Коли він зупинився перед машиною в світлі фар, Барбора, що стояла ліворуч біля відчинених дверцят мінівена, нарешті замовкла й опустила руку з гучномовцем.

Вони доїхали до Фарбуса мовчки. У будинку їх зустрів старий Крістофер у довгому халаті. Він якось дивно покивав головою, побачивши Андрюса, і пішов до вітальні, нічого не сказавши. Це вже в спальні вона влаштувала йому показовий скандал. І другий скандал пізнього ранку, також у спальні. Він лежав, протирав очі і дивився в стелю, а вона зайшла перевірити, чи не прокинувся чоловік, і, побачивши, що прокинувся, повторила ті ж слова. Слава богу, що не розбудила, а чекала, поки прокинеться.

— Через тебе Крістофер усю ніч не спав! — звинуватила Барбора Андрюса після обіду.

— Він і так уночі не спить, — спокійно відповів Андрюс і сам здивувався своєму холодному спокою.

Задумався, намагаючись збагнути свій стан. Він немов «перегорів» у своїх бажаннях. Йому здалося, що всередині у нього щось змінилося. З’явилося щось нове. І цей холодний, самовпевнений спокій також був чимось новим і відчувався, як панцир, як захист його особистого світу від світу зовнішнього.

Барбі мила посуд на кухні. А він стояв перед вікном у спальні, споглядав на занедбаний сад і міркував про себе, про свою зміну ставлення до життя. Йому не довелося довго ламати голову, щоб знайти визначення цього нового ставлення до життя, що з’явилося після ночі в «забороненому» лісі. Більше того, коли він знайшов визначення, коли втямив, що з ним сталося, то згадав, що вже відчував усе це незадовго до тієї ночі, відчував і переживав у думках. Тільки тоді усвідомлював себе жертвою ввічливої байдужості Франції або просто життя. А тепер став його частиною. Він сам став Францією чи, може, Литвою, або, швидше, просто людиною, котра усвідомила і прийняла свою власну ввічливу байдужість до навколишнього світу та його мешканців.

Він не схибнувся! Це точно! Він цілком нормальний, і навіть нормальніший за інших. І розуміє більше, ніж інші. І чує більше!

Надвечір Барбі начебто заспокоїлася. А коли лягла спати, то відразу й заснула. Андрюсові ж не спалося. Він слухав тілом її тепло. Це тепло дарувало відчуття нічного затишку, але очі не заплющувалися, хоча нічого й не бачили. За дверима спальні почулося човгання ніг. Крістофер чогось вийшов у коридор.

«Коли ж він лягає?» — задумався Андрюс.

Обережно піднявся на ноги, натягнув джинси.

З-під дверей у вітальню пробивалася неяскрава смужка світла. Андрюс потягнув дверну ручку на себе.

Старий, котрий сидів за овальним столом під засвіченим збоку торшером, обернувся. Він не читав — для цього йому забракло б світла.

— Можна? — спитав Андрюс.

Крістофер кивнув.

Андрюс присів поруч.

— Ви мене вибачте за ту ніч, — загомонів він. — Не знаю, що на мене найшло... Випив трохи...

Дідусь усміхнувся.

— А ти далеко за дріт зайшов?

— Так.

— Землю слухав?

Андрюс кивнув.

— Правда, що там вона гучніша? — Крістофер допитливо глянув у вічі Андрюса.

— Гучніша, — підтвердив Андрюс. — Набагато гучніша!

— Я там також її слухав. Давно. У перші роки після приїзду. — Старий на мить перевів погляд на вікно, за яким темніла ніч, потім знову глянув на співрозмовника.

— І потім іноді бував. Я що? — він