Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— А ви це збагнули? — поцікавився Андрюс.

— І так, і ні. Мене, насправді, іноді і зараз туди тягне. Та вік уже не той, щоб лягати на землю та слухати, що у неї під травою відбувається. Я і так знаю, що там відбувається.

— А я чув звуки не тільки знизу, але наче й збоку, — зізнався Андрюс.

— Все у світі дихає, — Крістофер стенув плечима. — Навіть каміння та залізо. А кожен подих — це рух. Кожен рух — це звук. Кожен снаряд, кожна міна, що потрапила на метрову глибину, рано чи пізно вибереться звідти. Не сама, природно. Її земля буде підштовхувати до поверхні. Своїм диханням. Дощами, що просочуються вглиб і змушують землю набухати і розштовхувати каміння та залізяччя, що перебувають поруч. Щось одне ворухнеться під землею — й одразу ж ланцюгова реакція, а за нею наступна... Тобі тут подобається?

— Тут? — перепитав Андрюс. — У вас удома — так. А загалом — ні.

Старий усміхнувся.

— Це тому, що тебе ніщо не пов’язує з цією землею. Мене пов’язує старший брат, а тебе нічого...

У голосі Крістофера Андрюс не почув ні осуду, ні подиву. Він ніби й сам знав, що любити ці дивні, на вигляд абсолютно не французькі місця Франції нема за що. І водночас йому, здавалося, навіть сподобалося те, що Андрюс заліз за колючий дріт «мінного» лісу та лежав там на землі, вслухаючись в її звуки.

Андрюса охопив дивовижний спокій. Він відчув симпатію до старого, відчув мало не якийсь родинний зв’язок із ним. І викреслив його тут же подумки зі списку тих, до кого він був чемно байдужий. Точніше, позаяк список цей не існував, або, якщо бути точнішим, у цей список входив практично весь світ, то старого він вніс в інший перелік — дуже короткий — тих, хто викликав у нього симпатію. У цьому другому списку вже перебували Франсуа і його мати Ніколь, Філіп і його добрі батьки і навіть вівчарка Ашка, Поль і навіть його тато-вигадник, водій посольства Камеруну, котрий вдає дипломата. У цьому списку, тільки в окремій, особливій графі, була записана Барбора, яку він кохав, жінка, що чекала від нього дитину, Барбора, котра хотіла, щоб він, Андрюс, став дорослішим, а значить — відмовився від своєї дитячої мрії.

— Віскі? — спитав-запропонував Андрюс.

Крістофер похитав головою.

— Я після першої години ночі не п’ю, — він усміхнувся й озирнувся на креденс.

— А коли ви лягаєте спати? — поцікавився Андрюс.

— Іноді о третій, іноді о четвертій, — видихнув старий. — Сьогодні ляжу раніше. — Він подивився на свій наручний годинник. — Уже пів на третю!

Під ковдрою за час відсутності Андрюса накопичилося ще більше тепла. І йому відразу стало задушливо. Він піднявся, відчинив на хвилинку вікно в занедбаний сад і впустив холодне нічне повітря. Тільки потім заснув.

А вранці Барбора знову прочитала йому «виховну» лекцію. Знову нагадала, що час дорослішати, і годі намагатися розсмішити світ. Вона так і сказала: «розсмішити світ», але ж він ніколи не намагався розсмішити світ! Він хотів розсмішити дітей. Може, й їхніх батьків. Але не світ! Цьому світу явно не до сміху!

Вона смажила млинці. На овальному столі у вітальні красувалася пляшка кленового сиропу. Крістофер уже сидів за столом і відпочивав на ній поглядом.

День знову обіцяв бути сонячним. Після сніданку Андрюс вийшов у занедбаний сад — йому захотілося зробити Барборі приємне. Двері в маленьку дерев’яну комору за будинком виявилися прочиненими. Усередині виднівся садовий інвентар — лопата, граблі, вила, сокира і навіть іржава механічна газонокосарка.

Андрюсові навіть не довелося відкривати двері ширше. Він дістав граблі рукою, вирвав їх із пут багаторічної павутини, яка заснувала всі садові інструменти.

М’язи приємно напружилися, як тільки почав він розчищати землю від залежалого листя та гілок. Купа листя росла — він згрібав її до рогу будинку так, щоб її не було видно з вікна їхньої спальні.

Раз по раз граблі натикалися на паростки дерев товщиною в палець. Вони ще не покрилися свіжим листям і тому не кидалися у вічі. Вирвати їх із землі руками не вдавалося, й Андрюс дістав із комори лопату. Квадрат «розчесаної» й очищеної землі розширювався з кожною хвилиною. Андрюс із задоволенням помахав і сокирою, розчищаючи дикий чагарник, що розрісся перед старою яблунею. Знайшов пилку і зрізав нижні мертві гілки старого дерева.

Непомітно минуло дві години. Андрюс, закінчивши, повернувся в будинок і ніби мимохідь підвів Барбору до вікна їхньої спальні.

— Ну як? — спитав він.

— Що як? — жінка поглянула на нього здивовано.

Андрюс спрямував її погляд за вікно. Барбора всміхнулася. І поцілувала його в щоку.

Десь о четвертій задзеленчав мобільник.

— Його там немає! — схвильовано повідомив знайомий напівдитячий голос.

— Кого? Хто це? Філіп?

— Так, це я! — відповів Філіп. — Я зайшов до Поля, а його немає!

— Мабуть, на процедурах, — поспішив заспокоїти схвильованого хлопчика Андрюс.

— Ні, на його ліжку інший!

— Звідки ти знаєш? — здивувався Андрюс. — Може, ти випадково потрапив у сусідню палату?

— Ні, я перепитав. Я зараз тут, можу дати слухавку цьому хлопчику!

— Не треба, я ж не зрозумію французької. А що він каже?

— Каже, що його привезли сьогодні вранці, і тут уже нікого не було!

— Дивно. Може, Поля перевели в іншу палату або навіть в іншу лікарню? — припустив Андрюс. — Не турбуйся. Гадаю, він мені зателефонує і скаже, а потім я перетелефоную тобі! Гаразд?

Минуло менше півгодини з моменту цієї телефонної розмови, коли Андрюс несподівано також відчув напад тривоги, немов стурбованість Філіпа із запізненням передалася і йому. Але ж наприкінці розмови Андрюсові, здається, вдалося заспокоїти хлопчика? А тепер навпаки — сам Андрюс занервував і мало не зателефонував Полю. Але не відважився, вирішив зачекати до вечора. Подумав, а що, коли Поль зараз на консультації у якогось поважного професора в іншій клініці? Може, його перевезли, і він освоюється на новому місці? Адже треба познайомитися з новими лікарями та медсестрами, треба якось пояснити, що він буде їх просити піднести до вуха мобільник, якщо той задзеленчить. Піднести та тримати, поки він буде балакати.

Однак Андрюсові не вдалося заспокоїтися власними