Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

«Які лихі новини? — міркував він, чинячи опір повзучому побоюванню. — У нього ж не рак! Тільки хвороба кісток».

І коли знову озвався мобільник, Андрюс, упевнений, що це Поль, всміхнувся дитинно, вже сміючись над своїми побоюваннями та страхами. Він навіть не глянув на екран, аби перевірити, хто телефонує. Був на сто відсотків упевнений, немов за звуком дзвінка визначив, хто це.

— Поль помер, — повідомив йому знайомий дорослий голос.

— Що? — перепитав Андрюс, не вірячи чи відмовляючись збагнути почуте.

— Поль помер, — повторив впалим голосом Ганнібал. — Учора ввечері.

Андрюс мовчав. Він заплющив очі і відчув, як у них збираються сльози. Збираються і чекають, поки він не підніме повіки.

— Похорон завтра, — після мовчанки знову озвався батько Поля. — У Нюйї-сюр-Сен, в церкві Чорної Мадонни. Твій подарунок, твій «золотий» ціпок, я покладу йому в труну...

«Колючка» з горішнім сталевим «електродротом» залишилася позаду. Відлічивши сотню кроків по нерівній лісовій поверхні, він зупинився і присів на землю, вперся в неї долонями. Старе сухе листя під вечір зібрало вологу повітря, що опустилася вниз. Ця вечірня роса ледь помітно виблискувала на тендітних купках перепрілого листя, спресованих холодом минулої зими в «ковролін» брудно-коричневої барви.

Андрюс мовчав. У ньому прокидався слух, якому він дав тепер повну волю. Слух опускав на нього звуки лісового життя, що ставало невидимим і від того чутним. Осміліли рухи нічних птахів, хилитання гілок дерев, шурхіт і писк дрібних чи великих гризунів.

«Я ж нічого не сказав Барбі!» — Андрюс прикусив губу, відволікся на мить від звуків лісу. Але тут же проковтнув слину, відчувши смак крові. Змусив себе зусиллям волі повернутися слухом і думками до лісу.

— Привіт, Полю! — прошепотів він і озирнувся врізнобіч. Оглядівся повільно, і не тому, що темрява густішала та зменшувала простір, доступний погляду. Ні. Він знав, що Поль тепер також у лісі. Може, в іншому лісі, а може, і в цьому.

Він зупинив свій погляд на стовбурі могутнього дуба, за яким уже нічого видно не було.

— Привіт, Полю! — прошепотів знову, втупившись у широкий стовбур і примружившись, немов намагаючись видивитись хлопчака, що виглядає з-за стовбура.

І тут же подумав, що темрява не дасть йому розгледіти або просто помітити Поля. Адже він чорний, він із Камеруну. І навіть яскраві білки очей і білі зуби не зроблять його помітнішим. Шукати Поля тут це як шукати чорну кішку в темній кімнаті. Шукати, знаючи, що її там немає.

Андрюс відірвав долоню від землі і разом із нею піднявся вологий, напівзотлілий дубовий листочок.

— Ні, ти не тут, — прошепотів він, відводячи погляд від стовбура старого дуба.

«Все невидиме стає чутним», — підказала раптова думка. І змусила опустити погляд на землю перед ним.

Андрюс згріб долонею листя убік, оголив землю. Знову озирнувся, немов перевіряючи, чи немає більш підходящого, рівнішого місця.

Підсунувся, щоб вухом опуститися на очищену п’ядь земної поверхні. А коли опустився, широко розплющив очі від подиву: земля під вухом виявилася сухою і зовсім не холодною.

І тут же, немов помітивши вдячного слухача, земля «озвалася», «заговорила» прямо в його вухо.

«Адже я цього разу пройшов ще далі за дріт!» — сам собі пояснив Андрюс збільшену «гучність» землі.

Усі звуки, що долинали знизу, весь цей наполегливий і постійний хор супроводжував рух. Рух, як доказ життя. Як доказ життя усього живого, що ховалося в землі, так і всього неживого, що в ній таїлося і ставало іграшкою, перепоною або будівельним матеріалом, що пересувається в темному, тісному та щільному, невидимому очам просторі. Знову глухий скрегіт металу, мабуть, іржавого, розтягнутий дивовижно малою швидкістю його пересування на невизначеній вухом глибині. Знову швидкі, як стрибки, переміщення дрібних звуків із одного невидимого місця в інше — далебі біг мишей чи ховрашків тунелями своїх нірок. Та чому тільки мишей? У лісових ямках і нірках живуть набагато більші тварини!

Знову дивний і віддалений фон-гудіння, що іноді посилюється, а іноді на мить зникає, провалюється на недосяжну для слуху глибину.

І раптом далеким дзвіночком — півслова знайомим голосом! Андрюс завмер. Затремтів від напруги, намагаючись не пропустити наступні півслова, щоб скласти ці половинки і збагнути.

І тут же усвідомлення того, що почуті півслова прийшли не з глибини. Вони виринули з пам’яті, яка також не спить і намагається звернути на себе увагу, відвернути від реальності. Дзвіночок — це голос Поля, і півслова — також його.

Андрюс притиснув вухо до землі, до болю зціпив зуби, щоб бути впевненим: жоден його власний звук не завадить йому почути щось важливе, що долинає знизу.

І знову дзвіночком далекий сміх, сміх Поля. Тепер точно з-під землі!

«Цікаво, скільки звуків може зберігати в собі земля?» — майнула ще одна раптова думка.

Андрюс піднявся. Присів, потер вухо долонею.

Згадав терикони, побачені кілька разів дорогою сюди, в Норд-Па-де-Кале. Спочатку при наближенні до Лілля, а потім уже й дорогою у Фарбус.

«Тут же копали вугілля, — подумав він. — Копали довго, може, сто років, а може, і більше! Отже, під землею порожнеча, а порожнеча посилює будь-який звук і може довго зберігати відлуння!»

Він уявив себе в шахтному тунелі, в повній темряві. Уявив собі, як вигукує слово, як вигукує не просто слово, а ім’я: «Барбі!!!» І поки звучить, багаторазово повторюючись, відлуння його крику, він чвалає темним тунелем, час від часу торкаючись руками холодних стін, тримаючи обидві руки простягнутими врізнобіч, щоб випадково не вдаритися. Йде нескінченно довго і розуміє, що луна не стає тихішою. Вона тікає вперед, у невидимий кінець тунелю і тут же повертається назад. Він кричить ще раз і розуміє, що і другий зойк відлунює і звучить одночасно з першим. А потім голосно гукає: «Поль!» — і відлуння стає ще густішим і сильнішим. І луна не прибирає, не розчиняє вигукнуті імена у звуковому шумовому фоні, що стає все дужчим, що виникає через рух і зіткнення один із одним усіх цих звуків. Через відбиття звуків від твердої породи стін і стелі, через змішування звуків із піднятим ними ж із дна тунелю вугільним пилом. Обидва імені звучать ясно та чітко!

На ходу, не опускаючи рук, простягнутих врізнобіч, він кидає погляд вгору. Насправді він кидає не погляд, адже нічого навколо не видно, а кидає думку. Думку про те, що коли хтось далеко вгорі приклав зараз до землі