Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Андрюсові стало гаряче. Він залишив тунель, залишив свою уяву в спокої. Заплющив очі. Сидів на землі, впершись долонями у вологе листя та зігнувши коліна, впершись підошвами черевиків у слизьку вологу поверхню. Ноги розгиналися, підошви не могли зачепитися за якусь нерівність чи корінь. Зітхнувши і, не розплющивши повік, Андрюс неохоче відпустив землю й обійняв свої коліна, нахилившись уперед. Обійняв їх, щоб утримати і втриматися.

Кілька хвилин сидів нерухомо і намагався не видати жодного звуку. Аж поки не почув автомобільний сигнал. На обличчі з’явилася гірка посмішка.

Повертався назад до колючого дроту неквапливо, намагаючись не втрапляти у вирви і старі шанці, а переступати з одного горбочка на інший, або обходити. Світло нерухомих автомобільних фар наближалося.

Таксист-бельгієць сидів за кермом у добре освітленому салоні мінівена і, потираючи очі, розв’язував черговий кросворд. На пасажирському сидінні лежав білий гучномовець. Побачивши Андрюса, водій мовчки взяв гучномовець і переклав його в багажник. Він був мовчазний. Запустив двигун, як тільки Андрюс сів на сидіння. Він хотів було вибачитися, побалакати з водієм про щось, щоб менше почуватися винним. Але не зміг.

Двері в будинок виявилися незамкненими. Тільки там він перевірив час. Не так уже й пізно, всього лиш пів на першу ночі! У вітальні світилося, Крістофер не спав. Але Андрюс вирішив до нього не заходити. Відразу ж подався у спальню. Роздягнувся і заліз під ковдру до Барбори. Вона спала або вдавала, що спить.

— Поль помер, — прошепотів їй у потилицю Андрюс, намагаючись пояснити свою відсутність.

Жінка не відповіла і не відреагувала. Може, справді спала.

— Поль помер, — ще раз прошепотів, уже сам собі, Андрюс і, обернувшись до Барбори спиною, заснув.

Розділ 110. Пієнаґаліс. Неподалік від Анікщяя

До обіду на хутір Пієнаґаліс полив дощ. Спочатку великими рідкими краплями затарабанив по дахах будинку та комори, задріботів по червоному «фіатові» Ренати, по будці Ґуґласа, повернутої на колишнє місце під стіною комори. Із зеленого брезентового намету вискочив переляканий Владас, на дах намету широкий квадрат шарудливої плівки почав накидати. Нарешті йому це вдалося. Пірнувши у намет, він повернувся звідти із залізними прищіпками-«крокодильчиками», защепив плівку разом із брезентом намету в чотирьох місцях, аби вітер не міг її скинути. Закашлявся і знову сховався в наметі.

— Ось тобі й весна, — сумно зітхнув Вітас, глянувши у вікно. — З таким темпом літо настане не раніше серпня!

— Ти їж, бо вистигне! — Рената кивнула на тарілку з курячим супом.

Задзеленчав телефон.

— Слухаю? — відповів Вітас. — Зрозумів. Шкода. Гаразд! Буду чекати дзвінка!

З’їв ложку супу. Гірко всміхнувся.

— Ще три таких дзвінки, і ми сьогодні вільні! — сказав він.

— Що, хтось не приїде? — здогадалася Рената.

— Так, останні клієнти, котрі на шосту вечора.

— Нічого страшного, раніше повечеряємо!

Знову озвався мобільник на столі.

— Я ж тобі сказав! — Вітас кинув багатозначний погляд на Ренату. Підніс телефон до вуха.

— Та добре! Нестрашно! — кинув комусь.

— Віола спізнюється, — відповів на запитальний погляд Ренати. — Але приїжджає! Молодець!

Великі нечасті краплі дощу перейшли в частіші та дрібніші. А потім дощ полив як із відра. Тепер уже і дах брезентового намету шумів під дощем, по пластиковому покриттю цівками жебоніла вода і, мабуть, затікала під намет.

У двір заїхав заляпаний брудом мінівен. Розвернувся і здав заднім ходом до «фіата» Ренати. З нього виліз хлопець у чорній накидці-плащі з каптуром. На ногах — високі похідні черевики. Забіг на поріг будинку, постукав у двері.

— Я трохи зарано! — вибачився хлопець перед Вітасом, котрий відкрив йому. — Ми можемо із сином у машині посидіти!

— Не треба! — Вітас запропонував господареві мінівена зайти в оселю.

Хвилин через п’ятнадцять Вітас разом із замовником і його п’ятирічним сином сиділи в салоні «собачої краси». Сиділи та грілися біля ввімкнених електронагрівачів. Зовсім близько до однієї з електробатарей стояла клітка з трьома білими мишками.

— А вони тебе не вкусять за палець? — спитав Вітаса хлопчик, показуючи поглядом на гризунів.

Той показав малюкові дві синіх рукавички з грубої ґуми.

— Такі не прокусять! — пояснив він.

— Дай поглянути! — попросив хлопчик.

Він одягнув рукавичку на праву руку і підняв її, поглядаючи з цікавістю. Рукавичка виявилася такою великою, як корабельний дзвін, а його тонка ручка стала схожою на язичок цього дзвона.

— Віола ось-ось приїде, — Вітас глянув на замовника. — Вона — першокласний фахівець із фарбування, а я — тільки менеджер і помічник!

— Та ми не поспішаємо! — заспокоїв його клієнт. — В таку погоду і поспішати нікуди!

Поки Віола приїхала і готувалася до роботи, один за одним зателефонували ще два сьогоднішніх замовники і попросили перенести їх на інший день. Вітас навіть не здивувався.

Трьом мишкам знадобилося менше двох годин, щоб поміняти свою барву на «морквяну».

— А чому в такий колір? — спитав Вітас у хлопчика.

— Вони ж домашні, але дурні, — пояснив той. — Я їх на вулицю виносив, коли сонце світило, так одна в сніг стрибнула — ледве відшукав! Вона біла і сніг білий! А ще вони моркву люблять!

— Ну, тоді зрозуміло! — усміхнено закивав Вітас.

Батько хлопчика розплатився. Вони занесли клітку в машину. Попрощалися. Вітас стояв під парасолькою, чекав, поки мінівен поїде. Але машина, крутонувши передніми колесами, загрузла, засіла у «викопані» колесами ями. Батько хлопчика спробував її розгойдати, щоб вона вистрибнула з пастки. Але загрузла ще більше. Бруд із-під коліс долетів і до «фіата» Ренати, і до «смарта» Віоли.

Вітас скривив губи. «Слава Богу, що інші не приїдуть!» — подумав він.

— Лопата є? — спитав, відчинивши дверцята, хлопець.

— Так, зараз! — Вітас повернувся в комору. Знайшов лопату, виніс.

Хлопець копнув перед колесами, зрізав шар землі та зробив плавний підйом. Встромив лопату поруч, знову сів за кермо. Мінівен загарчав і кинувся вперед тільки для того, щоб проїхати сантиметрів десять і знову загрузнути. Яма, утворена в мокрій і м’якій землі передніми колесами, перетворилася в дуже глибоку колію.

— Давайте підштовхну! — запропонував Вітас.

Він уперся долонями в задні дверцята машини, кивнув водієві, мовляв, готовий.

Однак машина ніби й не відчула, що хтось намагається їй допомогти вибратися з колії.

З намету на шум визирнув Владас. Обличчя його одночасно виказувало цікавість і невдоволення.

— Чого стоїш, помагай! — попросив Вітас.

Владас сховався в наметі, але