Читати книгу - "Американська трагедія"

тривожні думки про те, які ще нові події і люди стануть йому на заваді, перш ніж він вирушить у це небезпечне плавання, Роберта враз заявила, що зараз дуже жарко, і вони ж повернуться сюди обідати, тому вона залишить тут капелюха і пальто; на її капелюсі Клайд помітив фабричну, марку — Браунштейн у Лікурзі — і вже розмірковував про те, що розумніше: залишити її чи знищити. Та він вирішив, що, можливо, потім… потім., якщо він насправді зробить це… буде байдуже, чи залишиться на капелюсі фабрична марка, чи ні. Хіба без цього її не впізнають, якщо знайдуть? А як не знайдуть, то все одно ніхто не знатиме, хто вона.

Стривожений і збитий з пантелику, майже не усвідомлюючи, що думає і що робить, Клайд узяв свій чемодан і пішов до пристані. Потім, кинувши чемодан у човен, він спитав у човняра, де тут кращі краєвиди, — він хотів би сфотографувати їх. І нарешті, вислухавши якесь непотрібне йому пояснення, допоміг Роберті (вона здавалася йому тепер майже безплотною тінню, що ступала в нереальний човен на суто уявлюваному озері), стрибнувши сам, сів на середню лаву і взявся за весла.

Гладінь озера, спокійна, глянсувата, з райдужним вилиском, була схожа не на воду, а скоріше на нафту; здавалося, розплавлене скло величезною компактною і важкою масою стоїть на тверді земній, прихованій десь глибоко внизу. Легкий, свіжий, п’янливий подув лише ледве помітно вкривав брижами поверхню озера. І густі, пухнасті ялини на берегах, — усюди ялини, високі, із списовидними верхівками. А за ними — горбаті спини темних, далеких Адірондак-ських гір. Жодного човна на озері. Ні будинку, ні хатини на берегах. Він шукав очима табір, що про нього згадував провідник, але нічого не бачив. Він прислухався, чи не лунають де-небудь голоси. Але крім тихого плескоту його власних весел та голосів човняра і провідника, які розмовляють за двісті… триста… п’ятсот… за тисячу футів позаду них, — нізвідки ані звуку.

— Як тут мирно і тихо, правда? — це сказала Роберта. — Таке спокійне все! По-моєму, тут набагато краще, ніж на тому, другому озері. Які високі дерева! А гори! Коли ми їхали сюди, я весь час думала, яка холоднувата і тиха ця дорога, хоч і трохи тряська.

— Ти говорила з ким-небудь тут у гостиниці?

— Ні, ні з ким. А чому ти питаєш?

— Я думав, може, ти кого-небудь зустріла. Хоч сьогодні тут, здається, мало народу.

— Так, на озері нікого не видно. А там я бачила тільки двох чоловіків у більярдній і одну дівчину в жіночій кімнаті — от і все. Яка холодна!

Вона опустила руку за борт, у синьочорну воду, потривожену його веслами.

— Холодна? Я ще не пробував.

Він кинув гребти, опустив руку у воду і замислився. Не варто відразу пливти до того острова на півдні. До нього надто далеко… і ще надто рано… це може здатися їй дивним. Краще трохи почекати. Подумати ще трохи… ще раз роздивитись. Роберта схоче з’їсти свій сніданок (її сніданок!), а он, приблизно за милю звідси, видно мальовничий мис. Можна причалити там і спочатку поснідати… це вона поснідає,— він нічого не їстиме сьогодні… А потім… потім…

Роберта дивилась на той самий мис: звивиста смужка землі, густо поросла високими ялинами, далеко врізалася в озеро і повертала на південь. І Роберта сказала:

— Любий, ти не вибрав місцинку, де б ми могли причалити і поїсти? Я вже трошки зголодніла, а ти?

(Якби тільки вона не називала його щохвилини «любий»!)

Маленька гостиниця і сарай для човнів на північному березі ставали дедалі менші; тепер вони нагадували купальню і пристань на озері Крам того дня, коли він уперше катався там на човні; тоді йому хотілося поїхати на таке озеро, як оце, поблизу Адірондакських гір, він мріяв про таке озеро… і про зустріч з такою дівчиною, як Роберта… І над головою пливе така сама пухнаста хмаринка, як та, що пливла над ним того неповторного дня на озері Крам.

Яке все жахливе і як важко!

Вони можуть сьогодні пошукати тут водяні лілії, щоб згаяти час, перш ніж убити… згаяти час… щоб потім… убити (боже!)… Він повинен кинути думати про це, якщо хоче зрештою зробити це. В усякому разі, зараз нема чого над цим задумуватися.

І він причалив до того місця, яке сподобалося Роберті,— в глибині малесенької бухти з невеликим, жовтим, як мед, піщаним пляжем; з північної і східної сторони заворот берега надійно приховував її від цікавих поглядів. Вони висадилися. Клайд обережно вийняв сніданок з чемодана і, поки Роберта розкладувала його на газеті, розстеленій на піску, ходив берегом, роблячи вимушені зауваження про красу пейзажу, про те, які гарні ялини, яка затишна ця бухточка… і при цьому думав… думав про острів у дальній частині озера і про якусь іншу бухту за островом, про те місце, де, незважаючи на свою слабнучу мужність, він повинен все ж скоїти жорстоку, страхітливу справу, не можна пропустити марно цієї старанно підстроєної нагоди, якщо… якщо тільки він справді не хоче тікати… і назавжди покинути те, що найбільше бажав би зберегти.

Але яка жахлива справа — і небезпечна… тепер усе це присунулося впритул… небезпечно припуститися якої-небудь помилки… що як, наприклад, він не зуміє перевернути як слід човен… або не зможе… не зможе… господи!.. А потім, може, відкриється, що він… він… убивця! Його заарештують. Судитимуть. (Він не може, він не зробить цього, — ні, ні, ні!)

А Роберта сиділа поруч нього на піску, втихомирена і, здавалося, задоволена всім на світі. Вона щось наспівувала, потім почала висловлювати всілякі практичні міркування про майбутнє, про те, яке тепер буде їхнє матеріальне становище, куди і як вони поїдуть звідси (мабуть, найкраще в Сіракузи, і Клайд нібито нічого не має проти цього) і що вони там робитимуть. Роберта чула від свого зятя Фреда Гейбл, що в Сіракузах відкривається нова фабрика комірців і сорочок. Може, Клайд влаштується там хоч тимчасово. Пізніше, коли найважче залишиться позаду, вона й сама піде працювати туди ж або на якесь інше підприємство. А поки що, оскільки в них дуже мало грошей, їм треба було б найняти невелику кімнату в якій-небудь родині,— або, якщо йому це не подобається (адже во-ни тепер не такі близькі, як раніше), — можливо, дві кімнатки поруч. Справа в тому, що за його показною люб'язністю і запобігливістю вона все ж відчувала упертий протест.

А Клайд усе думав. Ну, яка користь тепер з цих розмов? Чи