Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— А ми видерлися високо, — сказав Ґанелон. — Здається, що досі низина, але...

— Гай Єдинорога! — перервав його Рендом. — Ось воно що! Поглянь!

І він не помилився. Галявина перед нами рясніла валунами, з-під яких било джерело, що породжувало той потік. Місцина ця була більшою і розкішнішою, та й розташована не там, де мала б, як підказував мій внутрішній компас. І все ж подібність була більше, ніж просто збігом. Єдиноріг піднявся на скелю біля джерела, поглянув на нас, а тоді відвернувся. Певно, він милувався океаном.

Щойно ми рушили далі, гай, єдиноріг, дерева і потік набули надприродної ясності, немов усі вони випромінювали особливе сяйво, від якого мінилися барвами й ледь помітно тремтіли — на краю сприйняття. Почуття, що зринало в мені, скидалося на хвилювання перед пекельною гонитвою.

Із кожним кроком мого коня з довкілля пообіг нас щось зникало. Відношення між речами змінювалися, роз'їдаючи моє відчуття глибини, руйнувалася перспектива, перемішуючи об'єкти в полі мого зору. Здавалося, ніби все вмить показало повноту своєї поверхні, нітрохи не збільшуючи зайнятий простір: домінували кути, а відносні розміри враз видалися кумедними. Масивний, апокаліптичний кінь Рендома, що задкував та іржав, ураз нагадав мені «Ґерніку»[81]. З тривогою помітив я, що й нас самих зачепив цей феномен: Рендом, який боровся зі своїм скакуном, і Ґанелон, котрому досі вдавалося стримувати Вогнедишника, також змінилися під впливом просторової мрії кубіста.

Але моя Зірка витримала не одну пекельну гонитву, та й Вогнедишник багато здолав. Ми припали до коней, відчуваючи у них рухи, збагнути яких не могли. Рендому, зрештою, вдалося нав'язати скакунові свою волю. Та доки ми їхали, перспектива продовжувала змінюватися.

Далі настала черга світла. Небо зчорніло, але не так, як уночі — воно скидалося на пласку поверхню, від якої не відбивалося нічого. Те саме спіткало й порожній простір між предметами. Здавалось, у світі залишилося єдине світло — породжене самими речами навколо — але й воно поступово блідло. Білизна зринала з різних прошарків буття — і велетенським, жахливим у своїй сліпучості видавався єдиноріг, який стукав копитами об повітря й виповнював дев'яносто відсотків буття повільним рухом, що міг знищити нас, якби ми зробили зайвий крок.

Відтак залишилося тільки одне сяйво. А потім — безмір німоти.

Світло зникло, не зоставивши нічого — навіть темряви. Лишень діра в бутті, що тривала мить або вічність...

Тоді повернулася пітьма, а з нею і світло — тільки в оберненій подобі. Світло виповнювало проміжки, окреслюючи порожнечі, що мали бути предметами. До вух долинув шум води, і я збагнув, що ми зупинилися біля струмка. Першим тактильним відчуттям стало тремтіння Зірки. А тоді відчув запах моря...

Перед очима постав Лабіринт — або ж його викривлений негатив...

Я нахилився вперед, і речі облямувало ще більше світла. Відхилився — і воно знову зникло. Знову вперед, цього разу ще далі...

Світло розсіювалося, додаючи відтінки сірого в плин буття. Тільки колінами, м'яко, я попросив Зірку рухатися.

Із кожним кроком щось поверталось у світ. Поверхні, текстури, кольори...

Позад мене інші також рушили. Лабіринт не розкривав своїх таємниць, але набув особливого сенсу в контексті світу, що відроджувався навколо нас.

Варто було спуститися нижче, як повернулося відчуття глибини. Море, що розляглося праворуч, відділилося від неба, з яким на мить з'єдналося в колишній Urmeer[82], де води були вгорі й води внизу. Потім це видавалося бентежним, але доки явище існувало, я взагалі не помічав його. Ми спускалися кам'янистим схилом, що починався в гаю, куди привів нас єдиноріг. На сотню метрів нижче лежала ідеально рівна ділянка міцної, первозданної скелі овальної форми, велика вісь якої сягала кількох сотень метрів. Наш схил звертав ліворуч, описуючи широку дугу, що м'яко облямовувала скелю. А праворуч не було нічого — круча різко спадала в дивовижне море.

Тепер усі три виміри, здавалося, повернулися на місця. Сонце знову стало величною кулею розпеченого золота, яку ми бачили раніше. Небесна блакить тут була глибшою, ніж в Амбері, й жодна хмара не тьмарила її. Ні острів, ні вітрило не порушували співмірну синяву моря. Я не бачив жодного птаха і не чув жодного звуку, крім наших власних кроків. Велична німота охопила це місце того дня. У чіткості мого сприйняття Лабіринт нарешті знайшов собі місце на поверхні внизу. Спершу мені здавалося, що його викарбувано у скелі, але під'їхавши ближче, я збагнув, що він був частиною її. Рожево-золоті вигини, неначе вени в дивовижному мармурі, видавалися природними — однак наявність розумного задуму в ньому була очевидною.

Я натягнув віжки. Решта, під'їхавши, стали поряд зі мною: Рендом праворуч, а Ґанелон ліворуч.

Ми довго мовчки дивилися вниз. Темна пляма із загостреними краями, рухаючись від зовнішнього краю до центру, перекреслювала собою ділянку точно під нами.

— Знаєш, — нарешті сказав Рендом, — здається, наче хтось зрізав верхівку Колвіра, відтяв усе по самі темниці.

— Так, — відповів я.

— То, якщо шукати подібність, виходить, що там лежить наш Лабіринт.

— Так, — повторив я.

— А ось та заплямована місцина тягнеться на схід — туди, звідки прийшла Чорна дорога.

Я неквапно кивнув — розуміння ситуації поступово міцніло, перетворюючись на впевненість.

— Що ж тоді це означає? — запитав Рендом. — Здається, все узгоджується з реальним станом речей, але разом з тим значення досі вкрито таємницею. Навіщо нас привели сюди й показали це?

— Ні, воно не узгоджується з реальним станом речей, — сказав я. — Воно і є реальним станом речей.

Ґанелон повернувся до нас.

— У тіні Земля, яку ми навідували, де ти провів стільки років, я чув вірш про дві стежини, що розійшлися за гаєм, — мовив він. — Той вірш закінчувався так: «Обрав я менш протоптану з доріг, зробивши вибір свій навік»[83]. Почувши його, я згадав, як ти колись сказав мені: «Всі дороги ведуть в Амбер», і я тоді замислився. Ця думка не полишає мене й досі: для вас, людей однієї крові, нема сенсу робити цей вибір, бо вас чекає однакове закінчення шляху.

— Розумієш? — запитав я. — Ти розумієш?

— Вважаю, що так.

Він кивнув, а тоді