Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Там лежить справжній Амбер.
— Так, — погодивсь я. — Справжній.
Книга четверта
Рука Оберона
Переклали Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук
Для Джея Голдемана, за дружбу та артишоки[84]
1
Яскравий спалах осяяння, домірний цьому дивному сонцю...
Ось яким він був... Я бачив при світлі дня те, що раніше відкривалося мені лише в оздобі ясного блиску посеред пітьми: Лабіринт, великий Лабіринт Амбера, викарбуваний на овальному скелястому виступі під/над дивовижним небомор'ям.
...І я знав, завдяки внутрішньому образу, який пов'язував усіх нас, що цього разу він був справжнім. А це означало, що Лабіринт Амбера був його першою тінню. Це означало...
Це означало, що сам Амбер ніколи не виходив за межі королівства Амбера, Ребми і Tip-на Ноґта. А отже, місцина, в яку ми прибули, за законом першості і конфігурації, була справжнім Амбером.
Я повернувся до усміхненого Ґанелона. Його борода і скуйовджене волосся вогнисто палали в безжальному світлі.
— Звідки ти дізнався? — запитав у нього я.
— Корвіне, ти ж знаєш: у мене хист до розгадування таємниць, — відказав побратим. — Я пригадав усе, що ти розповідав мені про функціонування природи Амбера: як його Тіні та всі ваші війни відбиваються у світах. Я часто запитував себе, міркуючи про Чорну дорогу: чи може щось відкидати тінь у сам Амбер. І мені спало на думку, що така річ мала би бути неймовірно основоположною, потужною і таємною. — Він вказав на краєвид, що розгорнувся перед нами. — Як ось ця.
— Продовжуй, — мовив я.
Вираз Ґанелонового обличчя змінився, і він знизав плечима.
— Отже, має бути шар реальності, глибший за твій Амбер, — пояснив він. — Саме там і було скоєно зло. Ваш звір-покровитель привів нас у місце, яке видається саме таким, а ця пляма на Лабіринті скидається на чиюсь брудну роботу. Ти згоден зі мною?
Я кивнув.
— Мене радше не так сам висновок вразив, як твоя здогадливість, — відказав я.
— Ти випередив мене, — визнав Рендом, їдучи праворуч від мене, — але саме таке відчуття пройняло мене, м'яко кажучи, аж до кишок. Я вірю, що саме тут і закладений фундамент нашого світу.
— Іноді чужинець може бачити речі краще, ніж той, хто є їхньою частиною, — зауважив Ґанелон.
Рендом зиркнув на мене, а тоді знову зосередив увагу на краєвиді.
— Гадаєш, усе ще більше зміниться, — запитав він, — якщо ми спустимося й поглянемо ближче?
— Є тільки один спосіб з'ясувати, — відказав я.
— Тоді гайда ключем, — постановив Рендом. — Я перший.
— Гаразд.
Рендом спрямував коня праворуч, ліворуч, знову праворуч, довгою низкою серпантинів, що зиґзаґами вели нас уздовж кручі. Зберігаючи той самий порядок, що й увесь день, я поїхав за ним — Ґанелон був останнім.
— Здається, наразі все стабільно, — гукнув нам Рендом.
— Поки що, — відказав на те я.
— Внизу між скелями якась розколина.
Я нахилився вперед. Праворуч, на рівні овальної рівнини, зяяло жерло печери. Грот той розташувався так, що помітити його згори було неможливо.
— Ми пройдемо доволі близько, — сказав я.
— ...швидко, обережно і тихо, — додав Рендом, видобуваючи меча.
Я витягнув із піхов Ґрейсвандір, а Ґанелон на один поворот позаду мене дістав свою зброю.
До розколини ми потрапили не одразу — спершу повернули ліворуч і тільки тоді пройшли повз неї. Хоч до печери лишалося ще десять чи п'ятнадцять футів, але я почув з неї сморід, природу якого встановити не зміг. Коні або відразу допетрали, що й до чого, або ж були просто песимістами по життю: тварини притисли вуха до голови, роздули ніздрі й тривожно заіржали, не слухаючись віжок. Однак щойно ми повернули й рушили геть від того місця, вони заспокоїлися. Паніка охопила їх тільки в кінці узвозу, коли ми наблизилися до пошкодженого Лабіринту. Коні просто відмовилися підходити ближче.
Рендом зліз із коня. Він дійшов до краю візерунка й завмер, розглядаючи його. А тоді заговорив, не озираючись.
— З усього, що нам відомо, — мовив він, — шкоди було завдано навмисне.
— Здається, так, — погодився я.
— Очевидно також, що ми опинилися тут з певною метою.
— Гадаю, так і є.
— Тож, трішки напруживши уяву, можна виснувати, що ми опинилися тут, аби дізнатися, як було пошкоджено Лабіринт і що можна зробити, аби відновити його цілісність.
— Можливо. Який твій діагноз?
— Поки що жодного.
Він рушив по периметру Лабіринту праворуч — туди, де візерунок починав втрачати чіткість. Я сховав клинок у піхви і приготувався спішуватися. Ґанелон простягнув руку і схопив мене за плече.
— Я сам можу зробити це... — почав було я.
— Але, Корвіне, — мовив він, не зважаючи на сказане мною, — здається, ближче до центру Лабіринту є маленька невідповідність. Щось, що не належить цьому місцю...
— Де?
Він показав, і я простежив за його рукою.
Біля центру лежав якийсь чужинний предмет. Патичок? Камінь? Зіжмаканий аркуш паперу? Сказати точно з такої відстані було неможливо.
— Бачу, — відповів я.
Ми злізли з коней і рушили до Рендома, який до того часу вже встиг дійти до правого краю візерунка і тепер розглядав збляклу ділянку.
— Ґанелон помітив щось ближче до центру, — сказав я.
Рендом кивнув.
— Я також це помітив, — відказав він. — Просто намагався вирішити, з якого боку краще підійти, щоби було зручніше роздивлятися. Мене не приваблює ідея блукати розбитим Лабіринтом. З іншого боку, мені цікаво, на що я наражатиму себе, якщо спробую пройти зчорнілим краєм. Як гадаєш?
— Якщо блукатимемо тут рештками Лабіринту, можемо втратити чимало часу, — мовив я на те, — коли його опір домірний тому, що ми маємо вдома. А ще нас вчили: варто зійти зі шляху, як тебе спіткає смерть. План у мене такий: з Лабіринту доведеться піти, щойно я сягну плями. З іншого боку, торкнувшись чорноти, я можу послати сигнал тривоги нашим ворогам. Тож...
— Тож ніхто з вас цього не робитиме, — втрутився Ґанелон. — Я зроблю.
А тоді, не чекаючи на відповідь, він стрибнув з розгону на чорну ділянку, пробіг аж до центру, доволі довго чекав, перш
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна», після закриття браузера.