Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (31.05 - пройшов місяць після останіх подій)

Сьогодні останній дзвоник. Ми з Денисом закінчили десятий. Офіційно. Неофіційно — я закінчила ще десь у березні, коли живіт почав рости так, що на уроці фізкультури мене просили не народжувати на перекладині.

Я вдягла світлу довгу сукню, ту саму, яку замовила ще в лютому — вона тягнеться, як совість у Влада: майже ніяк, але хоч якось. Волосся — хвилями, губи — нюдові, очі — спокійні, хоча всередині… я хвилювалася. Але Денис тримав за руку. І це був мій талісман.

У шкільному дворі — квіти, кульки, вчителі, які вдають, що не втомилися від нас. Я відчувала погляди. І ті, що з розумінням. І ті, що з осудом. І ті, що з заздрістю. І ті, що з тупістю.

— Подивіться, хто прийшов, — загигикала Каріна з Аріною. — Міс "я-все-одно-на-всіх", тільки вже з пузом, як у бегемота.

— У неї там, певно, не дитина, а гарбуз, — підкинула Аріна. — На конкурс найбільшої кабачкової грядки.

Я могла б мовчати. Я могла б заплакати. Але я — Віка. Я відступила на крок, погладила живіт і спокійно сказала:

— Ви краще дивіться, щоб ваші гарбузи в голові не проросли. Бо мені народжувати в липні, а вам з такою кармою — ще жити.

Каріна спробувала щось ще буркнути, але тут з-за спини вийшов Денис. У костюмі, серйозний, холодний — той самий погляд, яким він міг заморозити лід у склянці.

— Якщо ще раз хтось щось скаже про Віку — домовимося вже не словами, а діями. І не з вами, а з вашими батьками. Мій тато на "відмінно" розуміється на юридичних позовах.

І все. Мовчанка. Каріна ковтнула язика, Аріна зробила вигляд, що в неї терміновий дзвінок від НАТО.

А потім був дзвінок — останній. І я стояла поруч з Денисом, з нашим малюком під серцем, і ловила кожну мить. Я не була "іншою" — я була справжньою.

І хоч живіт вже як невеликий планетарій, я відчула себе найкращою версією себе. Бо поряд той, хто любить. Бо в мені росте нове життя. Бо я все ще Віка. І ніхто — ніхто — не змінить цього.