Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (01.06)

— Алло, Анжелко, поїхали зі мною сьогодні каляску вибирати, — кажу, намагаючись одразу не сопіти в трубку, бо ж задихаюся вже від одного слова “каляс…”.

— Сорі, Вікусь, я не можу. У мене сьогодні побачення з Русланчиком. У нас два роки, уявляєш?! — її голос такий щасливий, що я навіть не можу ображатися. Тільки трохи.

— Ви ж уже живете разом. Не націлувались? — бурчу.

— Та ну тебе! Це ж ювілей. І я не можу вибирати каляску замість романтичного вечора. Руслан замовив столик, квіти, шампанське...

— Добре, добре. А я виберу коляску сину. Без шампанського. Але з Денисом, — кидаю трубку, бо від фрази “два роки” мені трохи знову хочеться ковтнути повітря з кисневою маскою.

Через годину ми вже в магазині — я, Денис і мій живіт, який займає майже всю приватну територію мого тіла.

— Пам’ятай, — кажу, чіпляючись за руку Дениса. — Ми беремо щось стильне, практичне і не з рожевими фіранками. Нам не ляльку везти, а пацана.

— Так точно, командире, — усміхається Денис. — Якщо щось із фіранками, я стріляю консультанта.

Тільки ми зайшли — до нас одразу летить консультантка. У формі, як для глянцю, із посмішкою, як у ведучої прогнозу погоди, і з губами, які явно бачили більше філлерів, ніж я — косметики.

— Вітаю! Я Катя. Вам допомогти з вибором? — і глянула, як мені здалося, не на мене, а просто повз мене. А от на Дениса — ой як уважно.

— Так, шукаємо каляску, — кажу я, вмикаючи голос, який зазвичай залишаю для Аріни.

— Ух ти, які ви гарні, — промовляє вона, ніби не чула мене. — Ви разом? — звертається до Дениса, а потім іще нахиляється ближче. Ближче!

— Так, — відповідає Денис спокійно, не дивлячись на неї. — Це моя дівчина. І мати мого сина. На 30-му тижні.

Я з гордістю дивлюся на нього. А потім на неї. А вона — ніби й не зрозуміла.

— Ой, у вас, напевно, ще хлопчик, — мружиться і киває на мій живіт. — Такий… активний?

— Він зараз трохи шокований, що тато ще не розплавив консультантку поглядом, — бурчу я вже без жартів. — Катерино, покажіть, будь ласка, відділ “не для блондинок, що клеяться до чужих чоловіків”, а нормальні каляски.

— Ві-ка, — шепоче Денис. — Дихай. Дихай! Ти ж мені обіцяла не битися при вагітності.

— Я й не б’ю. Але дуже хочу! — шепочу у відповідь.

Консультантка щось там почала тикати на білу каляску з золотим кантом.

— Це останній тренд. Тут п'ять режимів, навіть музика з Bluetooth є…

— У мене є Денис із голосом. Нам не треба музики, — відрізає Віка. — Покажіть щось практичне. Чорне. Стримане. Без блискіток.

— А для кого ж блискітки, як не для таких красунь, як ви? — намагається викрутитись Катя.

— Для мене — коляска, — рубаю я.

І тоді сталося те, чого ніхто не чекав. Малюк у животі штовхнув так, що я сіла просто посеред відділу дитячого транспорту.

— Все нормально? — Денис уже поруч, обіймає, допомагає сісти зручніше.

— Та. Він просто хотів сказати: “Мамо, гони цю тьотю нафіг”.

І ми обоє засміялись. А Катя… врешті відступила. Може, відчувала, що ще трохи — і я зроблю з неї запаску на зиму.

Потім ми таки знайшли ідеальну каляску: чорна, матова, з великими колесами і затишним місцем для малюка. Денис перевіряв амортизацію, я — як виглядає на фото. Усе збіглось.

— Вже уявляю, як будемо з тобою гуляти, — каже Денис. — І всі дивитимуться, яка гарна сім’я.

— І ніхто не знатиме, що ще в магазині я хотіла когось вбити, — сміюсь.

— Головне, що не мене.

— Ну-у, — хитаю головою, — а ти був на грані.

---

Вдома, поки Денис витягує коляску з багажника, я лежу на дивані, тримаючи живіт і шепочучи малому:

— Ну що, синку, твоя мама сьогодні була чемна, чи не зовсім?

Штовхає. Раз. Мовчання. Потім ще раз. В бік печінки.

— Ага, значить — не зовсім…

— З ким це ти там змовничаєш? — питає Денис, заносячи коробку з каляскою. Він трохи спітнів, але виглядає щасливим, як малий з конструктором LEGO.

— З твоїм сином. Він передає: якщо ще раз якась тьотя буде на тебе кліпати очима, я його не стримаю. Твої гени — це бомба уповільненої дії.

— О, тобто це все ж мої гени винні, — сідає поруч і гладить живіт. — Я йому тільки одне скажу: мама в нього — вогонь. І тато вже нікуди не дивиться. Занадто зайнятий тим, щоб вижити біля цього вогню.

Я сміюсь. А потім серйозно дивлюсь на нього.

— А ти не образився через ту сцену в магазині?

— Ти про яку саме? Де ти готова була зламати Каті хребет, чи де малюк мало не влаштував страйк?

— Ну... загалом, — зітхаю.

Він дивиться на мене уважно, гладить щоку.

— Віко, я закоханий у тебе по самі вуха. У вагітну, злу, ревниву, неймовірно красиву тебе. І коли ти підходиш до когось із виразом «я тебе з’їм», я думаю: от же ж крута в мене жінка. Хто захоче сперечатись — хай готує заповіт.

— Ну все, — кажу я, тягнусь до нього ближче. — Ти знаєш, що після таких слів я хочу?

— Щоб я змонтував коляску?

— Ні. Щоб ти її змонтував голяком. А я зніматиму сторіс.

— Віка! — Денис задихається від сміху. — Малий потім це побачить!

— От і не буде клеїтись до консультанток. Вчитиметься з досвіду батька.

Ми довго сміємось. А потім Денис таки монтує коляску (одягнений, на жаль), а я лежу на дивані з лимонадом, улюбленим пледом і камерою напоготові — бо раптом він все ж передумає.

Надвечір, коли вже все зібрано й протестовано, ми сидимо вдвох у кімнаті, де стоїть новенька каляска. Денис торкається ручки.

— Слухай, Віко… А давай завтра поїдемо до озера? Просто вдвох. Поки ти ще не зовсім кругла, — підморгує. — Хочу провести день тільки з тобою. Поки він не вирішив, що весь час належить йому.

— Домовились, — кажу я, притулившись до нього. — Але з собою беремо подушку для попи, крекери і твою кофту. Бо я вагітна. І я королева.

— Ви обоє — моя королева і мій принц. І я вас обожнюю.

Так ми й заснули: я — на його плечі, він — з рукою на животі, а наш малий — нарешті без стресу. Сьогодні він почув: тато нікуди не дивиться. І мама його захистить навіть у супермаркеті.